С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

Створення УНК і УНА

Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський:

«Три роки тому, влітку 1941 року, кандидатом на партнера німцям була ідеологічно посвячена з ними ОУН. З якого б боку на те не дивитися, ОУН була, на жаль, розбита інтригами німців і неразумними амбіціями власних провідних діячів». 257 (Виділено мною — В. М.).

Ви про це, пане Гунчак, добре знаєте. Тай як не знати, коли все націоналістичне шумовиння часів минулої війни зводиться, якраз, до того, що все те націоналістичне шумовиння намагалося й намагається й сьогодні наввипередки, один перед другим, якнайкраще прислужитися нацистам. Добре відомо, що гітлерівці втручалися в справи ОУН як хотіли. Вони і «розбили інтригами» ОУН, щоб стало легше управляти «амбіціями провідних діячів», як про це вони неоднарозово заявляли.

В книзі спогадів «Від комітету до державного центру» Кость Паньківський недвозначно пише: «З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини — В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга — В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами…». 258

Т. Гунчак у книзі «Україна: перша половина XX століття» (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що «спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними», бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж.

Паньківський продовжує:

«Запросили всіх вище згаданих провідних людей (тобто С. Бандеру, А. Мельника, А. Лівицького, П. Скоропадського, В. Кубійовича, «Тараса Бульбу»-Боровця та інших — В.М.) до Берліна. Участь у розмовах брали з боку німців: Бергер, його співробітник проф. Бергард фон Менде (керівник кавказького відділу, який знав і українські справи), а з РЗГА — СС-штурмбанфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт (тут Паньківський помиляється, бо Арльт був штандартенфюрером (полковником) СС — В.М.) і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. Арльт в тому часі був начальником «керівної її українського відділу. Він добре знав проблематику сходу Європи, зокрема українські справи. Він був прихильником українських національних аспірацій. Колись, у 1939–1940 роках він відігравав свою ролю при організації української репрезентації в ГГ (генерал-губернаторстві — В.М.), яка оформилася як УЦК (Український центральний комітет — В.М.) у Кракові, а потім працював якийсь час урядовцем ГГ в ділянці українських справ. З українського боку виступали президент А. Лівицький, І. Мазепа, гетьман П. Скоропадський, А. Мельник, С. Бандера і І. Гриньох, В. Кубійович, В. Доленко і В. Дубровський…». 259

І далі:

«Розмови відбувалися з одною особою і спільні, з кількома учасниками, українці відбували наради самі між собою».

Завдання цих незвичайних нарад — об'єднати всіх українських націоналістів в одне ціле та використати їх спільні зусилля в боротьбі проти наступаючих радянських військ. Гітлерівці водночас тиснули на всіх керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб «українці» приєдналися до затії генерала Власова. «Натиск німців був дуже сильний», — зауважував К. Паньківський.

Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. «Українці», вказував Паньківський, вимагали від німців «визнати українську державність». І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях!

Одначе ігрища продовжувались. «Натиск» німців, продовжував Паньківський, був досить «демократичним». Гітлерівці «пропонували» очолити Український «національний» комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина.

Паньківський:

«15 березня 1945 року Шандрук заявив, що він стає головою УНК. Того ж дня президент Лівицький своїм наказом підвищив генерала штабу генерал-хорунжого П. Шандрука до генерал-поручика (щоб наш генерал був рівний з генералом Власовим). Тим самим наказом генерал-поручика М. Омельяновича-Павленко до генерал-полковника. Президент призначив ген. Шандрука одночасно командувачем Української національної армії (УНА)». 260

Необхідно подати інформацію про УНК та УНА отамана «Тараса Бульби»-Боровця, яку він дав у своїй книзі спогадів «Армія без держави».

Після виходу «з кацету» (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани «Тараса Бульби»-Боровця.

В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних «українських» підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо «Тарасові Бульбі».

Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту:

«Нова армія (тобто УНА — В. М.) за схемою складається з двох основних частин:

— регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України — СРСР;

— іррегулярної частини, що мала офіційну назву — «Група «Б» УНА». 261

Що ж це за група «Б», та й ще «іррегулярна»? Отаман чітко пояснював: «Группа «Б» мала проводити на Східному фронті «диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні». Отамана, якраз, і було призначено її командиром».

І далі: