«Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:
1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні;
2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;
3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії;
4) Це може бути точка виходу для дальших плянів;
5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.
Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти.
Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм». 264
Ці «виправдання» Кубійовича зачитав на конференції один із організаторів її Іван Драч від імені української всесвітньої координаційної ради (є й така!), відкриваючи «міжнародну наукову конференцію» 21 серпня 1993 р., присвячену 50-річчю від часу створення «1-ої української дивізії УНА». І тут же той же Драч сформулював суть міфу:
«Чи й треба казати про те, що вчорашні студенти і гімназисти, які масово записувалися до дивізії, добре знали: Німеччина війну вже програла, що вони були далекі від будь-яких намірів рятувати райх (а на такого характеру тезах наполягала радянська історіографія!); молоді патріоти вірили в можливість конфлікту Радянського Союзу і його західних альянтів і сподівалися на шанс для України, яка матиме свої збройні сили, що стануть її вагомим аргументом у дискусії, коли промовляє зброя?». 265 (Виділено мною —
Якась «фантасмагорія» виходить у пана Драча, розрахована на недолугих! Тут вам не «протуберанці сонця», які недавно оспівував цей національний поет, а час, де б «промовляла зброя». Для Драча байдуже, що, як свідчать документи, чимало авторів і живих очевидців, дивізія есесівців «Галичина» формувалась як поліційна формація в системі каральних органів нацистів, з поліційними офіцерами і підофіцерами, з поліційним генералом на чолі, з усіма поліційними атрибутами, і діяла не як поліційна, а фронтова. Даремно мріяли націоналісти з Галичини, що дивізія каральних військ СС може стати зародком національних збройних сил. Поліційні формації ще ніколи і ніде не формували національну армію. Дивізія, пане Драч, від початку і до кінця свого існування (опріч кількох тижнів перебування під Бродами на Львівщині) виконувала каральні функції: проти партизанів Франції і Словаччини, радянських, польських та югославських партизанів та мирного населення, яке всіляко підтримувало партизанів. 4-й поліцейський (галицький добровольчий полк СС) полк двічі штурмував Гуту-Пеняцьку, польське село на Львівщині, в результаті чого загинуло мученицькою смертю понад тисячу поляків, жителів цього села, та польських і радянських партизанів.
Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж «неперервність боротьби нашого народу за свою свободу» ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС «Галичина» творила «неперервність боротьби нашого народу за свою свободу», то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців «доцільність вибору». У передмові до збірника «Порив» (Львів, 1994) він пише: «Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії «Галичина», що діяла у системі німецьких військ?».
Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації «двох зол» (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали «менше зло», тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: «Але ж — чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер — перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією».
Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу «проповідника еліти й елітаризму» і «викривача русифікації», нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про «німецьку цивілізацію», правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі «культуртрегери» i «штудієнрати»! Треба чесно сказати, що австро-німецькі «наставники» i «носії культури» запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про «еліту», «німецьку цивілізацію», «європейську культуру» і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась «цивілізованому Заходу».
«Отже, — резюмує пан Косів, — коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини».
Однак, цих «політичних причин» штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на «західні окціденти», особливо на нацистську Німеччину.
Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується «коляборант» Кубійович за своє тифозне «коляборанство». Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами «посіяна», а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і «щирими католиками», і «щирими патріотами», і «щирими націоналістами», і «провідниками національного елітаризму» в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти.
Тут же пан Косів порушує «кардинальне питання», яке він так хотів би поставити перед усім світом — це питання про колябораціонізм: «У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні». (Виділено мною —
Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати «антифашистським», і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо.
Пана ж Косіва дратує одне: «…Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці —
А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в «дисиденство». Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах «перебудови» і наростання націонал-«демократизму» на «острові свободи» ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА-УНСО, ви понад 15
