Що ж до УПА, то тут ситуація була вкрай складною. Починаючи з літа 1943 р., ОУН-бандерівців провела кілька хвиль насильницької мобілізації. Тих, хто не хотів служити в УПА, місцеві боївки служби безпеки ОУН знищували негайно, «на сухо» чи «на мокро». У нас мобілізацій, які проводили військкомати Червоної Армії в лісах та різних сховищах (не без допомоги, звичайно, агітації і залякувань оунівців) опинилось немало юнаків призовного віку, яких (в силу ситуації) також використала ОУН. Тому-то значна частина людей опинилась в націоналістичних збройних формуваннях під страхом смерті. Політреферент проводу ОУН-Захід «Архип» у своєму звіті влітку 1944 р. повідомляв: «Становище… не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми змушені сказати, що лише незначна частина з'явилась ідейно, останні з'явились під примусом…». 323 Ось такою була та «всенародність»!
Зате в Червону Армію протягом весни 1944 р. — осені 1945 р. у Західній Україні було мобілізовано 750 тисяч чоловік, з них 350 тисяч брали безпосередню участь у боях з гітлерівцями. Половина учасників війни були відзначені орденами, переважна більшість — бойовими медалями. Двадцяти двом західноукраїнцям було присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. Завершуючи цю коротку відповідь на питання про кількісний склад УПА, треба сказати тим, хто сьогодні кричить про «всенародність» і «героїзм» учасників ОУН-УПА: міф про «всенародність» УПА створено нинішніми шанувальниками бандерівщини тільки для того, щоб відмити закривавлені руки і душі, досягти реабілітації своїх злочинних діянь в очах українського народу! Найкраще, панове, прочитайте епіграф до книги П. Мірчука «Українська повстанська армія»:
«…У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрипував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом…»
От і вся правда про тих «борців за волю» і «національних героїв», що вилазили ночами із криївок, щоб «хтось скрикував востаннє» і «вмивався своєю кров'ю»! От вона і вся правда про «всенародність»!
Як поширювались дії ОУН-УПА у різних районах Західної України
Це питання надзвичайно суттєве. Ми вже відзначали, що теза екс-президента Л. Кравчука «УПА зродилась на Волині!», як заява політичного діяча такого рівня, абсолютно не має підстав. Бо центром організації та дії ОУН і націоналістичних збройних формувань була Галичина, а не Волинь, а тим більше Волинське Полісся. УПА творили галичани, як ідейно, так і організаційно.
Починаючи з весни 1943 р. до весни 1944 р. на Волині всі і націоналістичні формування концентрувалися поблизу Луцька і Рівного, навколо Ковельського залізничного вузла, в районі Костопіль — Рівне, Здолбунів — Дубно — Кременець. Що вони захищали? Достовірно відомо, що така дисклокація не була випадковою. Всі загони УПА зосереджувались поблизу важливих стратегічних шляхів і центрів, охороняючи їх. Чи не мало це якоїсь безпосередньої спланованісті і визначеності? Звичайно, мало. Є всі підстави (а про це свідчать численні документи) судити про те, що між проводом ОУН-бандерівців і керівництвом тилових забезпечень гітлерівців були досить серйозні домовленості.
Звичайно, все концентрування дій ОУН-УПА мало цільову спрямованість, залежало від обставин і місця.
В Чернівецькій області, зокрема, поширення націоналістичного впливу на населення було незначним. На момент визволення області від німецько-румунських загарбників збройні націоналістичні формування тут були майже відсутні. Створена восени 1943 р. так звана БУСА (Буковинсько-українська самооборонна армія) залишилась фікцією, де нараховувалось кілька сотень бойовиків. Окремі невеликі збройні підрозділи були створені тут за зразком галицької «самооборони». Лише в частині сіл Вашківського, Вижницького, Заставнівського, Кіцманського і Путильського районів, що межували з Івано-Франківською і Тернопільською областями, і частково в Сторожинецькому, Садгірському і Глибоцькому районах існували невеликі боївки УПА. В інших районах вони були відсутні.
Дещо інша ситуація створилась у Закарпатській області. Тут, в основному, протиборство відбувалось між промадярськими («Мадярони») і прочеськими інтересами. Українська проблема виникла лише в 1938 р., а затим у 1939 р. у зв'язку з проголошенням «самостійної» держави Августина Волошина. Органи хортистської служби безпеки гостро придавлювали «сепаратистські» настрої українців, не бажаючи мати політичних конкурентів. На початку 1945 року проводом ОУН-(б) були послані емісари, а затим загони «Довбуша», «Грізного» і «Зміюки» для поширення впливу ОУН-УПА в краї, але вони «ніяких результатів не дали», бо «населення Закарпаття ставиться до ОУН вороже». 324
Особлива ситуація склалась у Волинській і Рівненській областях. Тут перш за все відчувались традиції «червоної Волині», а затим зростання антифашистської боротьби червоних і польських партизанів. Протягом 1943 і першої половини 1944 року тут діяли партизанські з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал- майора О. Ф. Федорова, з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А. П. Бринського, Рівненське з'єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора В. А. Бегми, загін спеціального призначення «Переможці» Героя Радянського Союзу полковника Д. М. Медведева, дві бригади польських партизанів, рейдували з'єднання прославлених партизанських командирів С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, П. П. Вершигори, С. Ф. Маликова та інші загони.
Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН-УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра «рейхскомісаріату України», розвідувальних служб, служб СС, служб «Р» («Росія»). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН-УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями.
Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання («Чорний ліс» у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин — Бережани — Бубач — Калуш). Із донесень служб МВС — МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 «уражених бандитизмом» сіл.
Після катастрофи «непобідних» армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН-УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді «ревізіоністських» рішень III-го «великого» збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру.
Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА — «Поліську Січ» «Тараса Бульби»-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань.
18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: «Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів — розстрілювати на місці». 325
Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви «ОУН», прагнучи зробити її більш «моральною». Створена ними так звана НВРО — Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. «Народно-визвольна революційна організація, — вказувалось у «Статуті НВРО», — дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби…». 326
На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю.
І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН
