Гробчика вона собі запримітила. Я стояла не далеко від нього бачила, як Риба старалася його зацікавити.
Амазонка щось присолює, щось помішує на плиті, дещо ставить до холодильника, продовжує розповідь.
— Риба повільно, під музику проходить мимо Горобчика, зупиняється, стає до нього в профіль, щоб побачив груди. Нахиляється, ніби поправляє щось на нозі. Випрямилася, відійшла, потім знову підходить і повторює всі рухи спочатку. Так зробила разів з три. На четвертий раз Горобчик запросив її до танцю. Потім вони зустрічалися.
На плиті в Амазонки щось приготувалося. Розпорядилася, організувала подружок на сервірування столу в кімнаті.
Реальність.
— Ми, чоловіки, «повільно запрягаємо». Ми «повільно запрягаємо».
Повторюю, щоб стримати себе і не проявити свою жіночу сутність. Не завжди це мені допомагає. Чоловіки скупі на слова, тому мені не потрібно писати ціле речення, досить одного слова, або смайлика. Важко стримувати в собі слова. Коли Мовчун вперше написав мені, Івану, я розгубилася. Звертається до мене, до Івана, так як я себе на тому сайті назвала. Я спочатку не розумію, що це він пише мені. Не пам’ятаю, що писала у відповідь, та то й не важливо.
Мовчун писав щось про те, що Киця поїхала в гори на гірське весілля, що вона вміє гнати самогон «сливовицю» 70 градусну. Потім ми спілкуємося всі троє разом, я спотикаюся на польських словах, які подібні до українських, а означають зовсім інше. По закінченню розмови помічаю, що ім’я Іван він пише досить дивно — «ІВап». Читаю уважніше і бачу, що виходить трохи матюком, в польському читанні літер. Мовчун любить гратися словами, це його стиль. Як шкідливий пес, капосно робить, звичайно.
— Ти робиш мені рекламу, чи не знаєш, що пишеш? — Запитала.
Нічого не відповів, але надалі ім’я Іван писав без викрутасів.
Потім було свято Великдень. Не чекала від Мовчуна такого релігійного фанатизму. Привітав усіх, кого міг і мене в обох варіантах, Івана привітав на сайті, Ілентину по емейлу. Його приятелька Киця хоче переконати мене, Івана, що вона Мовчуну тільки приятелька, не більше. Я бачу, що це не так, не хочу ставати між ними, ціную їхню дружбу. Киця не повинна закохатися в Івана, приймаю з свого профілю фото красивої чоловічої потилиці, натомість розміщаю сфотографовані канцелярські кнопки.
— Ті кнопки, це щоб прикріпити твою фотографію. Ти знаєш як я виглядаю, а що з тобою? Ти з Марса?
Відсутність фото Івана Киця помітила відразу.
— Звичайно з Марсу.
— Дуже гарно. Тепер все зрозуміло. Тоді я з Венери.
— Що значить з Венери?
— Марс, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Меркурій. Іван, ти хіба жартуєш, чи собі робиш з мене йа — йа.
Не знала, що значить йа — йа, мабуть щось нехороше. Перестати писати Киці не-могла, вона найближча Мовчуна подружка. Запитую в Киці про нього. Вона дуже тепло обзивається, Мовчун дуже цінний для Киці, як що між ними є почуття, я не хочу перешкоджати, вони живуть поряд, я далеко. Хочу бачити їх щасливими.
— Мовчуна знаю багато років. Мій батько працював. — Киця докладно розповідає про себе і свою родину, щоб я бачила, яка вона вихована і інтелігентна. Нарешті згадує про Мовчуна, адже запитання було про нього. — Мовчуна маму знала, як була студенткою. З Мовчуном для мене то трудна приязнь, я не люблю ортодоксального способу віри. Для мене не існує костьолів я маю бога в собі. Немає бога без людини. Мовчун то добрий і вразливий чоловік. Але його без критичне ставлення до костьолу засмучує мене. Я не трактую ксьондза кращим від інших. То не святі корови. Це важко до написання. Не знаю чи знаєш, Мовчун мав випадок, впав під поїзд, не має однієї руки і ноги, те що про це до тебе пишу, то маю велику довіру, хоч це не є таємниця. Ти думаєш, що ми є пара, це не так, він є мій колега, я є його приятелька. Шкода, що не можемо нормально порозмовляти. Люблю розмову з людьми. Подорожую по світу, знайомлюсь з різними людьми, це є прекрасно і гарно, кожного пам’ятаю, хоч кожен пішов своєю дорогою. Я ще до тебе напишу, Іван.
Їх ціла компанія, вони знають один одного реально зі студентських років, гарні жінки, кілька чоловіків і я між них, Іван. Про що я думала, коли записала себе, як Івана? Ні про що не думала, тільки про Мовчуна.
Реальність. Недалеке минуле.
Зустрілися в Гідропарку, відразу, як вийти з підземного переходу там Таленка вже чекала її, стояла в тіні дерев, поряд лежав етюдник. Ілентина запізнилася трохи, каялась. Літо. Спека. Йшли на етюди.
— Куди ми йдемо?
— Спочатку прямо, потім направо. Я там вчора була, якраз добре, в тіні.
Йдуть алеєю, виходять на берег Дніпра, Таленка ставить етюдник, Ілентина дістає теку і графічні матеріали, вибирають кожна собі краєвид.
— Ти розповідала про того поляка, що немає руки і ноги, мене це також вразило. Життя таке, що видуманим мексиканським серіалам за ним не вгнатися.
— То ще не все, я чому запізнилася, листувалася з ним. На зворотному шляху купимо пива, ніяк не можу заспокоїтися. В Мовчуна, так звати того поляка, не тільки ноги і руки немає, він ще мав операцію, видалили ракову пухлину.
Ілентина розповідає де була та пухлина, які після того наслідки.
— О Боже!
— Сама шокована.
Роблять етюди. На воді плавають дикі качки, над водою снують комарі. Поверталися іншою дорогою, не навмисне, загубили шлях.
Йшли насторожено, не знали куди виведе їх ця стежка, почувши шум зупинилися. На стежку з поміж дерев виїхали два вершники, кінна міліція. Першим вийшов сірий кінь в яблуках, а за ним великий чорний жеребець. Йшов гоноровою ходою, незалежно, не дивлячись на те, що був загнузданий. Шкура на ньому блищала, на вологому ґрунті залишав відбитки великих копит. Таленка і Ілентина стояли без слів, нерухомі, поки коні не зникли за деревами.
— Чорний жеребець!
— Звідки знаєш?
— Бачила. Він був не кастрований, це видно відразу.
— Я не туди дивилася. Про що ми говорили до того?
— Не пам’ятаю.
— Добре, Ілентина, йдемо шукати пиво.
Пиво пили в кафе біля станції метро.
Реальність.
Киця хоче зі мною, Іваном, порозмовляти, але не може, бо їй я також сказала, що не маю скайпу. Я посилаю їй мультфільми, пісеньки. На мою сторінку Киця не вивішує нічого, не хоче спілкуватися зі мною публічно. Схоже думає, що я ревную її до Мовчуна, і тому ним цікавлюся, ревную, звичайно, але не так, як вона думає. Щоб виправдати свою зацікавленість Мовчуном, посилаю Киці електронну адресу його сторінки в віртуальні галереї Дуні. Там виставленні різні творчі роботи Мовчуна, серед них художні фото еротичного характеру з різними жінками. Та сторінка в галереї доступна всім, тому я вирішила, що Киця також може її побачити.
— Я бачив цю сторінку, — написала.
— Я не знаю тої сторінки. Така публікація мене не цікавить. Як що хочеш знати більше про Мовчуна, запитай у нього самого. Я можу говорити тільки про себе, але тебе то не цікавить. І то власне, курва,
