— Вальтанута на всю голову, Петер.
— Це не рідко.
— Що робити? Запрошує мене в гості.
— Брехати залишається. Жінки придумують, брешуть, що діти, гроші.
— А що брешуть чоловіки? Що брешеш ти?
— Тобі видніше, що чоловіки брешуть. Мене виховали, що я не брешу. От і живу таким чесним, правда іноді можу промовчати.
— Мені важко промовчать, я ж жінка, ти знаєш.
— Полячка інакше думає.
Ох, не знаю я, що думає полячка, і чи думає взагалі. Іноді мені здається, що ті поляки розподіляють між собою ролі, аби з мене познущатися. Розважаються, а я страждаю. Якийсь час Петер відволікається, розмовляє з кимсь своїм, потім, пізно увечері стукається до мене.
— Привіт! Не спиш, кобєтам голови дуриш?
— Ні, Петер. Свою голову фарбую.
— В зелений, як для літа, і трошки жовтого? Файно!
— Ще й як файно! А ти зараз по «бабах»?
— Грубиш про дівчаток! Хіба так можна?
— Дістали!
— В койку зазивають?
— Та взагалі то ні, а так — «стій там, іди сюди». Не знає, що хоче, матюкається, а я не можу.
— Це вона заграє.
— Я вже дурію, від такого загравання. Що порадиш?
— Мінять стать напевно. — Петер з мене також знущається. А як же, зараз терміново поміняю стать, щоб всіх жінок задовольнити!
— Я поки «залягла» і затихла, відсиджуюсь в кущах, може вона мене кине, надіюся.
— Хіба це по чоловічому? А самій першою покинуть! Мов втомився бути один, поряд є живі красиві жінки, все виходжу в реальність, і так далі.
— Я десь так і зробила. Написала, що люблю своїх двох подружок в реальності. Полячка поки що не пише.
— Ліпше б звичайно цифру побільше, але дві також нічого.
Я не все розповідаю Петеру. Мовчу про те, що Киця така ж ревнива, як і я. Ревнує без розбору до кожного і всякого. Все повинно бути тільки її, схоже вона така ж як і я «недокохона» в дитинстві. Має великі комплекси. Боюся, що як би узнала хто я, то убила б мене одним ударом кулака.
Реальність.
— Курва, перестань, Арій, пердолити глупоту!
Киця як з ланцюга зірвалася, не пам’ятаю на яке моє запитання її так понесло. Запитала я, як завжди про Мовчуна.
— Те що Мовчун про мене мовить, то одно, напевно має до мене прив’язаність. Частинку свята йому показала, що можна жити інакше. Не знаю для чого весь час повторяєш те саме. Я закохуюся весь час різних чоловіків. Що тиждень в іншого. І так мені є суперово. Не розмовляймо про дурниці. Для чого так мною цікавишся? Подобаюся тобі? Мовчун має повно своїх жінок біля себе, але не мене.
Чому Киця думає, що Мовчун мені, Івану, для нього я Іван, щось розповідає про неї. Він ні про кого мені не розповідає, майже не говорить зі мною зовсім, тому й запитую в Киці весь час про Мовчуна. І що її так завело цього разу? Як би була до нього байдужа, так би не кипіла. Я написала їй, що щось не сходиться, або я помиляюся, або вона обманює мене, або обманює себе. Десь так. Схоже я її переоцінила, вона не на стільки розумна, як я думала, або з чоловіками в неї не все гаразд, дуже гостро сприймає цю тему.
— Ти помиляєшся. Для чого б мала тебе обманювати? Дай мені логічну відповідь. Розмовляємо про дурниці. Ти живеш в світі дамсько-чоловічих інтриг, а я живу як хіпі. Як хочеш мене побачити і довідатися ким я є, то приїдеш. Чому не розмовляємо про музику, про те що робиш в мистецтві, тільки хто з ким трахається. Чи це є нормальне?
Це не нормально. Тим більше, що я її не запитувала хто з ким спить, то й так ясно. Попросила була тільки розповісти про Ровериста, та як довго вона була близька з Мовчуном. І почалося.
— Я шукаю відповіді на інші запитання, а ти шукаєш — холера знає чого. В мене того не знайдеш. Дуже ти підозрюєш, може сам є кретином, то так міряєш людей своєю міркою. Затям собі, що пишеш до мене, я то й так обминаю чим подалі, широким колом.
А для чого обминати? Я вирішила трохи образитися і помовчати, та не встигла, Киця продовжувала.
— Є ще одне розуміння, для чого то пишеш. Якась жінка закохана в Мовчуна, хоче знати, що з ним, мучить тебе, а ти мучиш мене. То дуже низьке примітивне і не хочу про то говорити. Я вище такого ідіотизму. Обдумай, що ти хочеш, бо я не знаю.
І тоді я ображаюся на Кицю. Якщо жінка закохана в Мовчуна, то тільки примітивна? Довго не пишу до Киці, а потім роблю крок на зустріч.
— Добре, Киця, будемо говорити про музику. Але в музиці я абсолютний дурень, тому давай краще про погоду. А погода сьогодні дуже гаряча, тридцять градусів в тіні. — Написала, що називається, поговорили про мистецтво. Або в мене такий перекладач, або Киця гумору не зрозуміла.
— Не гніваюся. Я є шалена, як що хтось мене нервує. Те що ти написав до мене, значить, що ти є добрим чоловіком. Врешті, нічого не сталося. З невеликою компанією я була на велосипедній прогулянці, але було так жарко, що пила пиво і лежала на траві. По вчорашньому вечорі залишилися тільки спогади. Так то є з музикою, є легка як туман, чуєш її, а потім десь зникає. Чи дивився ти праці японського графіка Хокусая. А може ти напишеш мені, що робиш, як виглядає твій день, коли любиш працювати. В мене життя завмирає від листопада до березня. Літо для мене, найпрекрасніший час.
Все дуже прекрасно, Киця неповторна, тільки я не її домашній кіт. Не пам’ятаю, що їй написала, щось на зразок: «В мене все як завжди. В суботу і неділю зустрічаюся зі своїми подругами Таленкою і Ілентиною». Бо Арій таки зустрічається з нами. «П’ємо пиво, розмовляємо. Може бути ще хтось, може не бути. Ці дні, то дні спілкування. Ти все робиш одна, таке враження, що довкола тебе немає людей. Я люблю своїх друзів і люблю про них говорити.»
Після того ми знову надовго замовкаємо. Що ж на ній світ клином не зійшовся. Вона інакша, чим я думала, якраз таких безпосередніх чоловіки люблять. Зі мною Ілентиною, Мовчун вже не спілкується майже зовсім. Зі мною, Іваном, як що щось вішаю йому на сторінку, то хвалить, і більше ні слова. Сам не робить ніяких дій. Тому я роблю паузу «відсиджуюся в кущах» і відновлюю контакти зразу з п’ятьма поляками, три жінки і два чоловіки. Я починаю вести діалоги з самою спокійною жінкою в їхній компанії, Водою. Шукаю з ким вона розмовляє, включаюся в діалоги. Того разу гарно розговорилися. Не важливо під якою пісенькою розпочалася розмова, в ній йшлося про те, що зараз дуже жарко.
— Сьогодні буде супер жарко! — Такий прогноз написав Мовчун. Вода почала з ним спілкуватися.
— Вже нарікаєш на спеку? В мене завжди є легкий вітерець, тому, що тут справжні гори.
Деякий час вони порівнюють скільки градусів на градуснику в кожного. Тоді я ставлю їм невинне запитання.
— Що одягти про температурі +31°, щоб виглядати одягненим і було не жарко?
Вода відгукнулася першою.
— Іван! Найліпше нічого не одягати. Налий теплої води до ванної, полежи і подумай про… Тут ти маєш вибір. Думай так, щоб тебе остудило.
— Вода, можу про таке тільки мріяти. Маю завтра захід при такій жарі, з питтям горілки і коньяку.
Захід насправді був запланований, і спека була насправді.
— Я тобі співчуваю, Іване, можеш розраховувати тільки на дощ, який охолодить атмосферу. В мене якраз падає, зараз і надходить буря.
— Було б дуже добре, грозова хмара, але по прогнозу її не має. — Грозова хмара, це був мій натяк до Мовчуна.
— Не вір прогнозам!
