через глибокі калюжі, брудна вода віялом розліталася з-під коліс. Дощ лив з опівдня не вщухаючи.
— Обережніше, — невдоволено сказав Боб, — нам вона цілою потрібна.
“Двірники” ледве справлялися з потоками води, що заливала вітрове скло.
— Спробуй тут обережніше… — пробурчав Сеня. — На такій дорозі… Чорт би її забрав…
— Швидкість скинь, не женуться.
Деякий час їхали мовчки, тільки клацали “двірники” і дощ барабанив по даху, перекриваючи шум двигуна.
— Знаєш, Боб, — порушив мовчанку Сеня, — мені хазу міняти треба.
— П’яти запекло?
— Схоже на те. Вчора менти навідувалися. Добре, мене вдома не було, так вони з матір’ю розмовляли. А з неї користі сам знаєш: весь час буха… Словом, цікавилися моєю особою. Не можна мені повертатися.
— Погано… — сказав Боб. — Дуже погано…
— Чого вже хорошого, — погодився Сеня.
— Засвітився ти, Сеню… Тепер вони від тебе не відчепляться.
— Нехай спробують знайти, — всміхнувся Сеня. — Десь перекантуюсь. А то махну на південь, до теплого моря. З такими грошима всюди лафа.
— Про це забудь, — сказав Боб. — Менти не дурні. Дадуть у розшук твою фотокартку, миттю накриють мокрим рядном. На дно пірнути треба, відлежатися. Підшукаю підходящу місцинку, скучати не будеш.
Дорога побігла через поле. “Лада” забуксувала.
— А, щоб тебе!.. — вилаявся Сеня. — Все, приїхали.
— Не пощастило тобі, Сеню, — дивним тоном сказав Боб, відчиняючи дверцята.
— А тобі? — сердито зблиснув очима Сеня.
— І мені, і мені… Зайвий клопіт нікому не потрібен…
Боб ступив у багнюку, підійшов до задньої частини машини, з натугою витягаючи ноги з розкислого чорнозему, нахилився до колеса, сплюнув, ударив по ньому ногою. Сеня спостерігав за ним із машини.
— Що, сіли?
— Бодай тобі заціпило! — спробував пожартувати Боб. — Застряли.
Боб озирнувся навкруги — хоч висвисни. Підійшов до Сені, відчинив його дверцята.
— Ти чого? — злякано запитав Сеня, вловивши у важкому погляді Боба щось моторошне.
— Ану лишень поглянь сюди, — Боб вказав пальцем кудись униз, вбік переднього колеса.
Сеня витягнув шию — і в цю мить Боб різко рубонув по ній ребром долоні.
Тіло Сені обм’якло. Боб поклав його на сидіння, дістав з багажника шланг, відерце, відлив у нього з бака бензину, старанно облив Сеню, салон. Потім дістав сірники, чиркнув одним і кинув у салон. Спалахнуло полум’я. Боб обійшов палаючу машину, вибрався на дорогу і почвалав у ніч…
Майор Кожухар уважно розглядав знімок обгорілої машини, коли до кабінету ввійшов Дмитрієв.
— Що-небудь вдалося встановити? — запитав майор.
— Тільки номерний знак автомобіля. Той самий, про зникнення якого заявив власник. Машину вдень викрали біля гастроному.
— А труп упізнати можна?
— На жаль, ні. Однак патологоанатом дещо цікаве повідомив… — Дмитрієв дістав з теки аркуш паперу, прочитав: — Загиблому було років двадцять п’ять, не більше… тілобудова нормальна… зріст приблизно 175 сантиметрів… Ось: у нього пошкоджені шийні хребці. За словами лікаря, таке пошкодження могло виникнути від сильного удару ребром долоні.
— Отже, вбивство?
— Виходить, так.
Кожухар налив собі склянку води, повільно випив.
— Який це автомобіль?
— Сімнадцятий…
— От! — майор підняв палець. — Сімнадцять викрадень за чотири місяці. Надто багато. Без усякого сумніву, працює група. Зухвала, вміла. Відчувається досвідчена рука. Куди вони дівають машини? Продають? Розбирають на запчастини? Де канали збуту? Чорний ринок? Автомагазини? Станції техобслуговування? Он скільки запитань. І кожне з них тягне за собою дюжину інших. А що ми знаємо про цю групу? Майже нічого… З Іконниковим твоїм теж багато неясностей.
— Він явно в усьому цьому замішаний! — гаряче сказав Дмитрієв.
— Факти є? — запитав майор. Дмитрієв зітхнув, знизав плечима. — Отож-бо. Свою антипатію до Іконникова залиш при собі. Емоції тут лише заважають. Ти мені факти давай.
— А машина в нього пропала? Це як? Викрадення? Бреше. Без усякого сумніву, бреше. Зрозумів, що я через картотеку все з’ясую, і швиденько кудись її заховав. Той іще фрукт.
— Знову емоції. Треба було машину затримувати відразу, а тепер піди встанови, вварювали панель чи ні. Нема машини.
Дмитрієв поморщився. Йому добре перепало від майора за цей промах.
— А довідка-рахунок? — сказав він. — В ній поставлена сума дві чотириста. Значить, Іконников биту машину брав. Биту! Звідки в нього взявся новий кузов? Напевно викрав “Жигулі” такої ж “масті”, вирізав з кузова шмат, на якому вибиті номери, і на його місце приварив шмат з номерами битого кузова. Все це, звичайно, проробив після того, як зареєстрував на себе куплений брухт і одержав справжній технічний паспорт.
— Сам проробив? — Майор з іронією подивився на Дмитрієва.
— Ну, не сам, так з чиєюсь допомогою, яка різниця? Може, йому допомагав той тип, що їхав другим у “Жигулях”, які згоріли.
— Ось коли знайдеш отого типа і “Жигулі” Іконникова, тоді й поговоримо про це. А поки що Іконников директор автомагазину, шановна людина, не забувай.
Обличчя Дмитрієва засяяло, він хлопнув себе по лобі.
— І як я відразу не здогадався! А не через магазин Іконникова часом “спливають” крадені запчастини?
— Що? — пощипав себе за ніс майор. — Можливо, можливо… Перевір. У хлопців з БРСВ поцікався, може, є зачіпки. Але це пізніше. Зараз важливе інше — вбивство. Відчуваю, є між цими двома лініями зв’язок, є. Намацати б тільки. Часу обмаль. Строки тиснуть. Начальник райвідділу щодня цікавиться ходом розслідування. Справа на контролі в генерала. А доповідати поки що нічого…
— Розумію, товаришу майор… — співчутливо сказав Дмитрієв.
— Ну, спасибі, — посміхнувся Кожухар. — Вже легше. — Зігнав з обличчя посмішку, серйозно глянув на старшого лейтенанта. — Треба активізувати роботу.
— Постараюсь.
— Та вже постарайся, дуже прошу. А зараз вирушай до того магазину, звідки викрали “Жигулі”, — майор вказав на фотографію обгорілої машини. — Час був обідній, поруч із магазином багато підприємств, установ. Попитай людей. Може, хто й бачив що-небудь.
Дмитрієв боявся, що йому доведеться витратити не один день на пошуки випадкового свідка викрадення. Але йому здорово пощастило. В НДІ, куди він завітав години через три після початку “екскурсії” по навколишніх установах, в коридорі зустрів невисоку жінку середніх років, її пофарбоване “під блондинку” волосся відливало чомусь блакитним кольором. В руці жінка тримала господарську сумку, з якої звішувався жмут редиски. Жінка здалеку, мабуть, прийняла Дмитрієва за якесь місцеве начальство, бо зупинилася і сховала сумку за спину. І лише коли Дмитрієв підійшов ближче, вона, короткозоро мружачись, вгледілася в нього і полегшено зітхнула. Дмитрієв посміхнувся, показав службове посвідчення. Вислухавши його, жінка закивала:
