— Пам’ятаю, пам’ятаю… Це був молодий хлопець у джинсах і футболці, білявий. Я саме виходила з гастроному, хотіла до кінця перерви додому встигнути, продукти відвезти, попросила його підкинути, а він відмовився. Сказав, поспішає.
— Це він? — Дмитрієв показав жінці фотографію, зроблену з портрета Сені.
— Так, він.
Вже в себе в кабінеті, вкотре розглядаючи фотографії обгорілої машини і трупа, Дмитрієв розмірковував, де викрадач разом з машиною міг провести час від двох годин дня до пізнього вечора. Адже машина запалала на полі близько опівночі.
Довгий чекав на Олексія біля прохідної.
— Як ви мене знайшли? — здивувався Олексій.
— Ви самі адресу залишили, — знизав плечима Довгий. — Забули?
Олексій наморщив лоба, але пригадати не зміг. Чорт його знає, може, й казав. Олексій відчув роздратування. Що за настирливий тип? Хоча б поцікавився, чи вільний. Може, в людини свої плани.
— Продовжимо курс наук? — усміхнувся Довгий.
— Сьогодні не можу. Зайнятий, — похмуро відповів Олексій.
Обличчя у Довгого витяглося:
— Але ж ми домовилися!
— Не на сьогодні ж. Сказав, не можу. — Його чекала Катя: домовилися піти в кіно.
— Гаразд. Подвоюю гонорар. — Довгий поліз до кишені.
— І навіщо такий поспіх? Не можна завтра, чи що?
— Е, шановний, ви забули, мабуть, як самі вчилися. Знаєте, як хочеться швидше сісти за кермо самому, проїхатися “з вітерцем”, відчути повну владу над машиною!.. Тримайте, — він простягнув гроші.
“Зрештою, скажу, що на роботі затримався”, — подумав Олексій, ховаючи гроші.
— Що з вами поробиш? Не втратно вам з таким дорогим учителем?
— Ви мені глибоко симпатичні. Що гроші? Сміття. Цінне людське спілкування. Ось ви погодилися мені допомогти, витрачаєте на мене свій час, — а його ніякими грошима не компенсуєш.
— То, може, додасте червінець? — жартома запропонував Олексій.
Довгий засміявся:
— Здається, ми станемо з вами друзями. Ну, пішли?
— А де машина? Знову за рогом?
— Не вгадали. Я не ризикнув їхати на ній по місту. Вона біля мого дому. А поки — прошу, — Довгий вказав на таксі, що стояло неподалік.
Через п’ятнадцять хвилин вони приїхали на вулицю Малишка. Довгий розрахувався з водієм, підвів Олексія до “Жигулей” синього кольору.
— Стривайте… — сказав Олексій. — У вас же біла була.
— Була… — зітхнув Довгий. — На днях розбив. А цю взяв у тестя. Тимчасово, поки свою відремонтую.
— Оце так. І він дав?
— Як бачте. Тесть в мене чисте золото. Ось ключі. Відчиняйте, а я на хвилинку збігаю додому.
З вікна парадного Довгий спостерігав за тим, як Олексій порається біля замка.
— Сідайте за кермо, — сказав Олексій, коли Довгий підійшов.
— Ні-ні… В місті — ні… Ви ж чули про мою машину. Ще й цю розіб’ю. Я поки що водій поганенький. За місто виїдемо — тоді…
— Так будете боятися — ніколи не навчитесь.
— Не все відразу, — відповів Довгий, сідаючи поруч з Олексієм. — Їдемо в бік Лісового масиву. Там я покажу.
Олексій вів машину із задоволенням. Опустив захисний козирок: вечірнє сонце сліпило очі. Ех, йому б такий “Жигуль”! Махнули б куди-небудь з Катькою. Олексій уявив, як здивувалася б дівчина, побачивши його за кермом такого лімузина. Щастить же декому. Одну машину розбив — будь ласка, на тобі другу. І звідки в людей такі гроші?
— Зверніть сюди, — вказав Довгий на дорогу, що вела до лісу.
— Ви що, тут вчитися збираєтесь? — посміхнувся Олексій. — Всі дерева позбиваєте.
— Тут неподалік є чудова місцинка… Справжній автодром.
Вони проїхали з кілометр. Попереду на вузькій лісовій дорозі з’явилася червона “Лада”. Розминутися не можна. Олексій зупинився. “Лада” теж. З неї вийшов лисий здоровань.
— Приїхали, — сказав він, відчиняючи дверцята з боку Олексія.
— Не зрозумів… У чому справа? — запитав Олексій.
— Поясни йому, Довгий.
— Справа в тому, — почав Довгий, — що цю машину я взяв не у тестя…
— А де? — з великим запізненням Олексій почав здогадуватися, що скочив у якусь халепу.
— Ніде. Тобто на вулиці. Вона чужа.
— Чужа? Виходить, ми її вкрали?!
— Саме так. Тільки не “ми”, а ви, — Довгий вказав пальцем на Олексія. — Боб, він, здається, нарешті допетрав.
Олексій перевів погляд на Боба, спробував встати. Боб штовхнув його назад на сидіння.
— Не так різко, приятель. Я ще не все сказав.
— Сволото! — Олексій вдарив здорованя ногою в живіт, вискочив з машини й кинувся тікати.
Боб швидко наздогнав його, підніжкою збив на землю, навалився.
— Сволото… — хрипів Олексій. — Пусти…
— Яке бурхливе знайомство, — сказав Боб насмішкувато. — Будеш паїнькою?
— Буду… — видавив з себе Олексій. — Пусти.
Боб встав, ривком підняв Олексія.
— Ще не знаєш, про що піде мова, а брикаєшся, — простягнув Олексієві пачку грошей. — Тут п’ять сотень, — підморгнув. — І всі твої. Непогано? За якісь півгодини.
Олексій відвернувся.
— Пішов ти…
— В тебе все одно немає іншого виходу.
— Погрожуєш?
— Попереджаю, дурнику, — Боб дістав з бічної кишені піджака фотографії, показав Олексію. На них Олексій був знятий біля “Жигулей” у той момент, коли відкривав дверцята і вже сидів за кермом. Чітко були видні номерні знаки машини.
— До відома, так би мовити, — дійшов до свідомості Олексія голос здорованя. — Ця машина, між іншим, у розшуку, а вкрав її ти. Ну як?
— Що ж, в міліцію їх потягнеш? — кивнув Олексій на фотографії.
— Навіщо тягти? Пошта в нас працює добре. Та сподіваюсь, до цього справа не дійде? І ще затям: руки в мене довгі, я й до Катьки твоєї доберусь, якщо виникне потреба.
Олексій здригнувся.
— Не тремти, — сказав Боб. — Це я так, для профілактики. Тримай, — він знову простягнув пачку. — Заробив. І за кожну машину — стільки ж. Добряче помізкуй. Риск мінімальний, а гроші — сам бачиш.
Олексій деякий час тупо дивився на пачку, потім узяв її і сунув у кишеню.
— Здрастуйте, — сказав Іконников, подаючи руку.
— Добрий день, — Дмитрієв знехотя потис її. — Прошу, — вказав на стілець.
Коли вони влаштувалися, — старший лейтенант за столом, спиною до вікна, Іконников навпроти, — Дмитрієв запитально глянув на директора автомагазину.
— Слухаю вас.
