Майстер привів Дмитрієва в невелику кімнатку, поклав на стіл пачку зшитих документів.
— Тут вам ніхто не заважатиме, — сказав виходячи.
— Хвилинку, — затримав його старший лейтенант. — У мене до вас прохання: про нашу розмову, про мою цікавість до Трофимова нікому ні слова.
— Розумію, — приклав руку до грудей майстер.
— І особливо нічого не повинен знати сам Трофимов, коли з’явиться.
— Які можуть бути розмови! — образився майстер.
Коли він пішов, Дмитрієв занурився у вивчення нарядів, на окремому аркушику виписуючи виконану роботу і прізвища замовників, що зустрічалися найчастіше. Таких прізвищ виявилось шість. Старший лейтенант записав адреси цих людей і ще раз уважно прочитав записи в нарядах. Степаненко. Протягом двох місяців побував на ВАЗІ тричі. І кожного разу його машині виконували незначні роботи, причому одні й ті самі: заміна мастила, перевірка сходження і розвалу коліс, регулювання клапанів. Корніюк. Цей приїздив двічі. І та сама картина: мастило, регулювання… Семченко. Чотири рази. Мастило, колеса, клапани і так далі. Трегуб… Шрамко… Чибісов… Усі по кілька разів. І знову клапани, колеса… Дивно. Навіщо протягом двох місяців кілька разів замінювати в двигуні мастило? Чи перевіряти розвал і сходження коліс?
Дмитрієв розшукав майстра, повернув йому документи.
— Ну, як, знайшли що-небудь? — запитав майстер.
— На жаль… — розвів руками Дмитрієв. — Нічого цікавого.
— Виходить, даремно приїхали?
— Як сказати. Відсутність результату — теж результат. Припущення не підтвердилося — вже добре. Спасибі за допомогу.
— Завжди будь ласка.
— До речі, — ніби між іншим запитав старший лейтенант, — ось якщо наряд оформляється на одну роботу, інша, що в наряді не вказана, може виконуватися?
— Звичайно, ні. Це заборонено. А що? — занепокоївся майстер.
— Ні, ні, нічого. Так, для загального розвитку. А як ви контролюєте виконання саме тієї роботи, яка вказана в наряді?
— Дуже просто. Перш ніж поставити машину на ремонт чи профілактику, я дивлюсь наряд. Я весь час на ділянці й бачу, чим займається слюсар.
— Зрозуміло, — кивнув Дмитрієв. Перед цією розмовою він деякий час спостерігав за майстром. Той пропустив до ремонтної зони кілька машин, але на наряди навіть не глянув. їх одразу взяли слюсарі. — Ну, що ж, іще раз спасибі.
Візити до автолюбителів, адреси яких виписав, старший лейтенант відклав до вечора. Зараз вони скоріше за все на роботі, й витрачати даремно час не хотілося.
Дмитрієв ледве втиснувся в переповнений автобус і поїхав до райвідділу, розмірковуючи над наявною інформацією. Та жінка в інституті сказала, що хлопець, який сів у білі “Жигулі”, був у джинсах і футболці. Білявий. І Трофимов теж білявий. І джинси носить. Трофимова три дні нема на роботі. Три дні… Рівно стільки пройшло відтоді, як на розкислому полі згоріла вкрадена машина. Разом з викрадачем. Три дні. Дмитрієв підрахував: це було вісімнадцяте. Вісімнадцятого Трофимов на роботу не вийшов. Так… А машину вкрали від гастроному сімнадцятого. По обіді. Стоп!
Дмитрієв, якого вже заштовхали в середину салону, став енергійно пробиратися до виходу, бурмочучи на всі боки: “Пробачте… пробачте…”
Він майже випав з автобуса і з такими ж героїчними зусиллями втиснувся до іншого, що їхав у зворотному напрямку.
Побачивши його, майстер здивувався:
— Що-небудь забули?
— Сімнадцятого Трофимов відпрошувався у вас?
— Так. Десь перед обідом. — І додав незмінне: — А що?
— До нього ніхто не приїжджав?
— Я не бачив. Все-таки щось сталося, так?
Дмитрієв не відповів. Його охопило збудження. Почав опитувати всіх слюсарів. Той самий хлопець у спецівці, якого старший лейтенант зустрів на ВАЗІ першим, сказав:
— Бачив, Сенька розмовляв з одним. А потім вони поїхали на червоній “шестірці”.
— Номери не запам’ятали?
Хлопець знизав плечима:
— Ні до чого мені було.
— А який вигляд був у того, з ким поїхав Трофимов?
— Ну… високий такий… трохи сутулуватий… і лисий. Зовсім.
— Раніше ви цього лисого тут не зустрічали?
— Разів зо три бачив.
Пройшло кілька днів, і все, що сталося на лісовій дорозі, почало здаватися Олексію поганим сном. Але гроші, ті самі п’ятсот карбованців, лежали вдома і були гарантією того, що Довгий з Бобом про нього не забудуть.
А що, коли піти до міліції? До того лейтенанта? Піти й усе розповісти? Навіть пошкодував, що викинув тоді, в райвідділі, візитку з телефоном інспектора. По телефону було б простіше. Але ні, все одно після такої заяви довелося б їхати в райвідділ і давати письмові показання. Пригадались фотографії, котрі показував у лісі Боб. Тут вже не відкрутишся. Здорово обвів його Довгий навкруг пальця. Але й це не зупинило б Олексія. Він пояснив би, як все було, як його обдурили. Він чув, що явка з повинною пом’якшує вину. Він би покаявся. Якби не Катя… Точніше, якби не погроза лисого. Можливо, Боб просто залякував. А якщо ні? Які в нього були очі! Як у риби. Холодні, нерухомі… Такому нічого не варто сунути ніж у спину. Звідки він дізнався про Катю? Значить, вони за ним ходили, вистежували? Олексій біля прохідної інстинктивно обернувся. Навколо були знайомі обличчя заводчан, хлопців з транспортного цеху. Це заспокоїло, але ненадовго. Навіть у цеху, поруч із друзями відчував націлений в спину погляд холодних риб’ячих очей…
— Що з тобою? — здивувався водій-наставник з їхньої колони Протасов, коли Олексій, дивлячись крізь нього, пройшов мимо, не відповів на привітання.
— Що? — здригнувся Олексій. —А-а, Макарич… Добридень. Пробач, замислився.
— Примічаю, вже котрий день сам не свій ходиш. Трапилося щось?
— Все в порядку. Так, мабуть, занедужав трохи. Дрібниця.
— Це, друже, зовсім навіть не дрібниця. Навпаки. Ану, крокуй до медпункту, нехай там тебе перевірять.
Оскільки все одно треба було проходити передрейсовий огляд, Олексій не став заперечувати.
Лікар зміряв тиск, пульс, подивився горло, сунув під пахву градусник. Протасов стояв по-РУч.
— Цілком здоровий, — констатував лікар. — Можна хоч у космос.
Коли вийшли, Протасов сказав:
— І все ж таки не можна тобі в рейс. Перший стовп — твій. Зі мною таке теж траплялося.
— От іще! — налякався Олексій. Йому зовсім не хотілося залишатися в гаражі. Здавалося, щохвилини могли подзвонити з прохідної, сказати, що до нього прийшли. Сподівався за кермом розвіятися, забути про сумні думки хоча б до вечора. А там з Катею зустрінеться. — Кажу ж, все в порядку!
— Ой, хлопець… — похитав головою Протасов. — Даремно не говори. Ну, гаразд. Всяк Єремій сам собі розумій. Тільки на лінію сьогодні не поїдеш.
— Макарич!..
— Сказав — все. З начальником цеху домовлюсь. І в гаражі робота знайдеться.
Наприкінці робочого дня Протасов підійшов до Олексія, котрий робив профілактику двигуну свого грузовика.
