куті меду. Мова йде не про якогось закінченого випиваку, а про молодого хлопця. Досі він зарекомендував себе непогано. А ви одразу — під корінь. Життя хлопцеві ламаєте, а воно в нього тільки починається. Свою точку зору я піду відстоювати в партком. А якщо треба буде — й у райком! — Він повернувся і пішов до дверей.
— Постривай, Макарич, — гукнув його директор, теж підводячись з-за столу. — Давай не будемо гарячкувати.— Підійшов до Протасова, взяв його за плечі. — От кип’яток… Гаразд, що ти пропонуєш? Залишити його вчинок без покарання?
— Ні. Але для покарання є й інші заходи: догана, позбавлення премії… абощо.
— Гаразд, — директор глянув на начальника цеху. — Розберіться з Северином і покарайте своїми правами.
Олексій похмуро стояв біля входу в адміністративний корпус. Побачивши Протасова, відвів погляд.
— Пішли, — коротко кинув наставник.
Олексій поплентався за ним.
— На перший раз відбувся позбавленням премії, — сказав Протасов. — Йди додому. Від роботи тебе сьогодні відсторонили. Запишуть як прогул. І врахуй, я за тебе поручився. Не підведи.
— Спасибі, Макарич…
Протасов провів його до прохідної, розпрощався і вже збирався йти назад, у цех, як раптом крізь вікно побачив червону “Ладу”, що стояла біля тротуару. Помітив і те, як напружилося обличчя Олексія, коли з “Лади” йому назустріч вийшов лисий здоровань. Власник машини щось коротко сказав хлопцеві, ніби наказ віддав, і Северин слухняно сів у машину.
Коли Протасов вибіг за прохідну, “Лада” вже рушила з місця. Саме в цю хвилину до заводських воріт під’їхала директорська “Волга”.
— Серьожо, жени за тією червоною “Ладою”! — крикнув Протасов, падаючи на сидіння поруч із водієм.
— Ви що, Макаричу! Мене директор чекає.
— Жени! — сердито повторив Протасов. — Директору я потім поясню. Давай, бо загубиться!
В його збудженому обличчі було щось таке, що водій не став більше заперечувати.
— А що сталося? За ким женемось?
— Потім, Серьожо, потім… Не впусти тільки…
Проминули міст Патона, виїхали на проспект 40-річчя Жовтня, звернули на бульвар Лесі Українки, потім на вулицю Івана Кудрі. Тут “Лада” зупинилась. “Волга” проїхала трохи далі й теж притиснулася до тротуару. Протасов спостерігав, як Олексій перейшов на протилежний бік вулиці до білих “Жигулей”, озирнувся, відчинив дверцята, сів за кермо.
— Так це ж Северин! — впізнав водій. — От не знав, що в нього “Жигуль” є. Чого це ми за ним у таку далечінь перлися?
— Постривай, Серьожо, постривай… Ану, давай за ним!
“Волга” м’яко рушила слідом. Але “Жигулі” проскочили на червоне світло і загубилися в транспортному потоці. Протасов не звернув уваги на червону “Ладу”, яка не відставала від них. Він просто забув про неї, поглинутий погонею за Олексієм.
— Все, — сказав водій, — тепер не наздоженемо. Мабуть, кудись звернув. Чого це він так терміново вам знадобився? Завтра поговорите. А директор мені такого прочухана дасть!..
Протасов його не чув. Попросив водія підкинути його додому, подякував, із телефону-автомата подзвонив у міліцію старшому лейтенантові Дмитрієву, який викликав колись Северина після аварії.
Покусуючи губу, Боб уважно спостерігав за ним з машини…
Вранці Протасов на роботу не прийшов. Як стало відомо, його прямо навпроти дому збила якась машина, що з місця пригоди поїхала. По дорозі до лікарні Протасов помер. Незабаром співробітники державтоінспекції знайшли машину: за півгодини до наїзду її викрали від магазину на тій же вулиці.
Дізнавшись про це, Олексій одразу зрозумів, чиїх це рук справа. Півдня він не знаходив собі місця. Але кінець кінцем зважився і поїхав до райвідділу…
Старший лейтенант уважно вислухав Олексія, зітхнув:
— Шкода… Дмитро Макарович дзвонив мені вчора ввечері. Але це добре, що ви прийшли самі. Дуже добре. От якби тільки трохи раніше…
Олексій опустив голову, похмуро втупився собі під ноги. Ніколи собі не пробачить своєї малодушності. Ніколи…
— Боюсь, — зізнався Олексій. — Той лисий чорт здатен на все. За Катьку боюсь.
— Не бійтесь. Нічого він їй не зробить. Не встигне.
— Боб велів мені ще одну… білу…
— Коли?
— Післязавтра…
Дмитрієв з хвилину розмірковував.
— Куди гнати машину, знаєте?
— Ні… — похитав головою Олексій.
— Значить, ви повинні десь із ним зустрітися?
— Так. На Лісовому масиві.
— А хто її поведе звідти? Боб?
— Ні, він за кермо ніколи не сідає, не хоче ризикувати. Хтось із тих, з ким він потім розбирає машини.
— Ач який хитрун… Чужими руками жар загрібає.
— Я його вб’ю… — похмуро сказав Олексій. — Таке падло треба вбити.
— Киньте, Северин, — махнув рукою Дмитрієв. — Вам тепер про себе думати треба. І про Катю. — Помовчав і раптом сказав: — А машину доведеться вкрасти. Востаннє.
…“Жигулі” мчали міськими вулицями. Раз у раз Олексій поглядав у дзеркало заднього виду. Але, звичайно, “Волги”, що їхала за кілометр від нього, бачити не міг.
Майор Кожухар, що сидів поруч із водієм, підніс до губів ебонітове кружальце мікрофона:
— Дмитрієв, як там у вас?
Старший лейтенант знаходився в іншій “Волзі”, що їхала за кілька кілометрів паралельним курсом. На задньому сидінні розташувався лейтенант з експертно-криміналістичного відділу.
— Порядок, товаришу майор. Маршрут контролюємо.
В навушниках лейтенанта з ЕКВ тоненький писк: портативний прилад-пеленгатор чутко приймав сигнали від передавача, вмонтованого в “Жигулі”, за кермом яких сидів Олексій.
“Жигулі” звернули до лісу, проїхали з півкілометра й зупинились. З цього місця дорога не проглядалась, чувся лише шум автомобілів.
Кожухар сказав у мікрофон:
— Зупиніться подалі, щоб не привертати уваги.
— Зрозумів, — відповів Дмитрієв.
З боку дороги з’явився Боб.
— Привіт! — сказав він.
— Привіт, — відповів Олексій, виходячи з машини. — Чому сам? А де Довгий?
— Зайнятий. А справа підганяє: клієнт щедрий попався, шкода упускати.
— Так що, сам поведеш?
— Ти ж знаєш, я за кермо не сідаю. Поведеш ти.
“Ну, що ж, добре, — подумав Олексій із зловтіхою. — Відвідаю ваше осине гніздо, не завадить. Запам’ятаю адреску, бо щось оперативників не видно. Невже зірвалося?”
“Жигулі” виїхали з лісу на дорогу, набрали швидкість. Олексій занепокоєно поглядав у дзеркало. Один з таких поглядів перехопив Боб.
— Що ти там видивляєшся? — підозріло запитав.
