жінка тільки дітьми і чоловіком повинна займатися?” — “Нічого подібного, — спробував я вгамувати Інну. — Я не такий вже дурень. Який чоловік прогодує сам сім’ю? Так що працюйте, любі, працюйте! Але на нормальній, пристойній роботі, після якої ви ще змогли б приділяти увагу сім’ї”. Тож чому вона нічого не сказала — зрозуміло, але все одно… Я не встиг виробити навіть приблизний план, як мені тепер з нею поводитися, як почалася нарада, і мені стало не до Інночки.
— Я щойно отримав висновок експертизи, — повідомив шеф. — Обидва потерпілих отруєні одним і тим же препаратом. Це не наркотик, як ми вважали раніше, а психотроп, склад якого не згадується ні у вітчизняних, ні в закордонних каталогах. Жоден завод його не випускає.
Оце так-так!
— Подібні речовини застосовуються у психоневрологічних клініках у малих дозах. Перебільшення дози може спричинити смерть. За останні чотири доби злочинці вже двічі використали психотроп. В їхніх руках це смертельно небезпечний засіб, схоже на те, що вони не уявляють, як ним користуватися. Сподіваюсь, пояснювати не треба, чого від нас чекають…
А чекають від нас, як і завжди, розкриття справи у трьохдобовий строк — ідеальний термін, дотримання якого ми прагнемо. Бувають щасливі справи, коли це вдається, тоді звучать литаври, тоді нас усі люблять і стискають у дружніх обіймах; в очах деяких співробітників — здивування і заздрість, а колективна душа нашого відділу співає і витанцьовує.
В інших випадках, як казав поет, минають дні, минають ночі… справа затягується, й очі колег випромінюють співчуття з глузливим відтінком. Отож сьогодні закінчується перша доба, відколи справу передали до нашого відділу. Що ж, поборемося.
Раптом я почув Інноччин голосочок.
— Анатолію Григоровичу, — звернулася вона до шефа, — якщо цей препарат ніде не виробляють, звідки він у злочинців? Хіба можна самотужки його синтезувати?
— Ви маєте рацію, Інно. Такий препарат можна отримати тільки в промислових умовах. Може, у вас є міркування щодо того, звідки він у злочинців?
— А може, подивитися у старих справах?
— Ага, — не витримав я, — щоб у старих справах копирсатися, не треба було до нашого відділу переходити.
Інночка на мене як зиркнула — ледь не обпекла, А шеф додав:
— Хіба вам не відомо, що інколи дуже корисно переглянути старі справи?
Що можна відповісти? Авжеж, знаю. Хлопці, бачу, повеселішали й чекають, що ж далі буде.
— Якщо ні в кого немає більш ніяких міркувань, дозвольте розповісти про справу майже п’ятирічної давнини…
Це був не камінь, а ціла брила у мій город.
— Наприкінці сімдесят дев’ятого року, в ніч на 25 грудня на територію другого хімфармзаводу проникло троє злочинців.
Шеф витягнув з шухляди тоненьку теку і вів далі, інколи зазираючи до неї.
— Це були: Смирнов Борис, на кличку Сухий, Сергєєв Дмитро, на кличку Василь, та Максимов Валентин, на кличку Різаний… Справою займався відділ Музиченка, й, певне, ніхто з вас її не пам’ятає. Злочин був підготовлений майже бездоганно. Партія наркотичних препаратів, підготовлена до відправки, стояла в опломбованому контейнері на платформі. Це, між іншим, єдине місце, не зв’язане з сигналізацією. Двоє злочинців — Сухий та Василь — перелізли через паркан, розкрили контейнер, витягли чотири упаковки, тобто дванадцять тисяч ампул, та повантажили в машину, за кермом якої сидів Різаний. Упоралися вони хвилин за двадцять. Справу було розкрито у три доби, злочинців і наркотики знайдено. Але мою увагу привернули деякі деталі. Тієї ночі чергувала варта відомчої охорони: двоє чоловіків і жінка. Як могло трапитися, що вони нічого не помітили?
— Може, вони були в змові зі злочинцями? — спитав хтось з хлопців.
Шеф заперечливо похитав головою.
— Навряд. Троє різних людей, перевірені, давно працюють в охороні. Важко уявити.
Так, важко, але як інакше пояснити, що вони нічого не чули? Невже у доміно різалися так, що стіл ходором ходив? Чи спали? Чи чай сьорбали?
— У справі є матеріали, що охоронники якось дивно себе поводили. Спочатку вирішили, що вони п’яні. Але перевірка не підтвердила цього припущення. Тому був зроблений висновок, що всі троє спали. Далі… Як я вже казав, за наркотиками пішли двоє. Різаний чекав у машині. Та коли вони повернулися, замість того, щоб тікати, Різаний подався до заводоуправління — до кабінету головного інженера.
— Навіщо? — здивовано запитав Віктор Григор’єв.
— От і мене це дуже цікавить. Навіщо йому було ризикувати? У свідченнях Максимов написав, що пішов до заводоуправління, щоб понишпорити в касі бухгалтерії, але переплутав двері й потрапив до кабінету головного інженера.
Це просто смішно! Хто повірить, що злодій-рецидивіст може переплутати оббиті залізом двері бухгалтерії з дверима кабінету. Тим більше, що Різаний вміє читати. Із справи видно, що Музиченко йому повірив. Дивно. Хіба вплинуло те, що в кабінеті нічого не зникло? А може, той самий тридобовий термін запаморочив?
Шеф вів далі, а я сидів і думав: чому він взагалі згадав про цю справу? Тому що тут теж наркотики?.. А Інночка сидить, у рота йому дивиться і все пише, пише у блокноті. Не інакше, Воронов пожене когось на завод. Скільки часу згаїмо. А ці мерзотники будуть поки що людей труїти. Але якщо розібратися… Справді, чого Різаного занесло у кабінет?
Раптом до мене долинув голос шефа:
— Олександре Сергійовичу, а що ви думаєте з цього приводу?
Бачу, всі на мене очікувально дивляться. А що казати, коли нічого.
— Нічого, — кажу, — не думаю. Тільки здається мені, що якби Різаний двері переплутав, він би потім усе одно до бухгалтерії подався. Незадарма ж ризикував.
— Молодець, Сашо! — розквітнув шеф. — Був у нього там свій інтерес!
— Який? — аж підскочила Інночка.
Але хто крім Різаного може відповісти на це…
Як я і передбачав, двоє наших колег будуть опрацьовувати хімфармзавод — Інночка та Коваленко, який раніше займався цією справою у відділі Музиченка. Бажаю успіху! Мені ж завтра з ранку — знов до лікарні. Тільки вже до іншої. Відчуваю, що невдовзі зроблюся неперевершеним спеціалістом по лікарнях. Але це не все. Шеф доручив мені ще одну почесну місію — поговорити по душах з вельмишановним Станіславом Батьковичем Ципою, тобто Лісовим. Я вирішив відкласти цю розмову на завтра.
Нарада закінчилася, хлопці почали прощатися, крадькома поглядаючи на годинники — зараз усі розбіжаться по домівках, а ще через годину місто зовсім спорожніє, бо прийде час Великого футболу. І ось, коли у мріях я вже сидів біля кольорового телевізора сестри, шеф звернувся до мене:
— До речі, Сашо, коли ти збираєшся відпускати Лісового?
— Завтра. А чого поспішати? Сімдесят дві години ще не скінчилися. Хай посидить, поміркує. Може, до чогось путнього й дійде. І громадянам спокійніше, — відповідаю і відчуваю, що плакав мій футбол.
— Доказів проти нього немає, Сашо. Тому й тримати довше нема чого.
Мені б змовчати, а я, дурень, брякнув:
— Нічого йому не вдіється! Для Ципи камера — дім рідний.
Шеф аж зблід:
— Старший лейтенанте, — каже, — не принижуйте своєї людської гідності таким ставленням до будь-кого!
Хіба ж я не розумію, що шеф правий? Але ж бувають іноді ситуації, коли… є, що казати! Коротше, привели Ципу. Ну й тип — таке собі курча-переросток, але якесь несподівано хиже. І погляд зовсім не курячий — скоріше тхорячий.
