— Наче міліція, — Олексій тепер не ховаючись дивився в дзеркало. — Ні, здалося.
Боб обернувся: за ним їхав жовтий “Москвич”.
— Ану, зверни праворуч, — скомандував Боб.
“Жигулі” з’їхали під міст і, зробивши коло, знову виїхали на нього з іншого боку.
— Як справи? — запитав у мікрофон Кожухар.
— Щось крутиться на одному місці, — відповів Дмитрієв. — Схоже, в нього манія переслідування.
— Очі йому не муляй.
— Та я від нього за кілометр!
Нервове напруження Олексія передалося Бобу. Він знову озирнувся. “Москвича” не було, але натомість прив’язалася чорна “Волга”. Вона не сподобалася Бобу ще більше.
— Знову карусель влаштував, — доповів Дмитрієв.
— Обережний, паразит, — сказав майору водій.
— Нічого, нехай покружляє.
Нарешті “Жигулі” вибралися на Кільцеву дорогу і помчали в бік Біличів, звернули на вулицю Володі Ульянова, заїхали на подвір’я приватного будинку.
Через десять хвилин оперативна група замкнула навколо нього кільце.
Допомагаючи Бобу знімати колеса, Олексій втішав себе думкою, що тепер йому відомо, де знаходиться лігво банди. Але ж де міліція?
Шум машини, що зупинилася біля воріт, насторожив Боба. Він визирнув з гаража і відразу сіпнувся назад.
— Менти!..
Дмитрієв підійшов до гаража, обережно відкрив двері. Притиснувшись до стіни, Боб заніс руку з монтировкою. У той момент, коли голова старшого лейтенанта з’явилася в одвірку, Олексій кинувся на Боба і схопив його за руку.
— Ах, сука-а… — засичав Боб і різким ударом коліна відкинув Олексія. Але наступної миті сам опинився на підлозі.
Передавши затриманого оперативникам, старший лейтенант допоміг Олексію піднятися, поплескав його по плечі і пішов до будинку.
Двері виявилися замкненими. Дмитрієв зазирнув у замкову шпарину: ключ стирчав з того боку. Ступивши кілька кроків назад, старший лейтенант притис руки й плечем кинувся на двері. Замок не витримав. За дверима, притиснувшись до стіни, стояв чоловік з таким же білим, як стіна, обличчям, на якому вирізнялися чорні акуратні вусики.
— Кого я бачу?! — радо розвів руки Дмитрієв. — З побаченням, громадянине Іконников…
Зранку дощило, і за півгодини, поки дістався до лікарні, я відчував себе величезною вологою губкою.
В лікарні був операційний день, і зустріли мене не дуже ласкаво. Лікар з підозрою по черзі роздивлявся посвідчення й моє обличчя, а потім хвилин п’ятнадцять розтлумачував, як поводитися з важкохворими. Я стерпів, бо не збирався з ранку псувати собі настрій. Та й справа цього не дозволяла. Хоча з першого погляду здалася тривіальним випадком…
Три доби тому біля готелю “Дружба” було знайдено громадянина у непритомному стані. Його відправили до лікарні і спочатку вважали, що це наслідок зловживання горілчаними виробами. Але через добу з’ясувалося, що потерпілий — Андрій Іванович Войтенко — був отруєний якимось наркотиком. До того ж його ще й пограбували. Зняли розкішний годинник, забрали чимало грошей, а головне,— чеки “Зовнішпосилторгу”. Більш ніж три тисячі. Все це він розповів одному з наших хлопців, коли опритомнів. Лікар обіцяв, що, може, сьогодні потерпілому покращає. Ось чому з самого ранку я опинився в лікарні. Але мені не пощастило — Войтенку було погано, розмови не вийшло.
По дорозі до Управління я намагався намалювати картину злочину. Войтенко щойно повернувся з зарубіжного відрядження. В Києві затримався, щоб закінчити службові справи і через три дні мав вирушити додому. Отож з ранку п’ятнадцятого подався у чековий за подарунками для родичів. Познайомився біля магазину з дівчиною і запросив до ресторану. Вони зустрілися о сьомій і пішли у “Дружбу”. Через деякий час до них приєднався хлопець — приятель дівчини. Посиділи, потанцювали і все — більш Войтенко нічого не пам’ятає. Ні як їх звали, ні як виглядали, ні з ким виходив — нічого. Прикро, але, на жаль, такі випадки трапляються. Майже типове пограбування у ресторані. Та в цьому випадку є одне “але” — наркотик. Такого в нашому місті ще не було. Це ЧП. Ось чому справу терміново передали до нашого відділу. Вчора хлопці Музиченка затримали Стасика Ципу з трьомастами чеками. Отримати їх чесним шляхом для Ципи немає ніякої можливості. Отож він поки що відпочиває в камері попереднього ув’язнення, а нам відпочивати не доводиться. Шефа щось дуже непокоїть.
Нічого прямо не каже, але я відчуваю, що він не вірить у причетність Ципи до пограбування. У мене з цього приводу своя думка, крім того, я довіряю Музиченку — він ас розшуку, хоч дехто його й не любить. Якби Ципу добре притиснути, він багато б чого розказав. Чеки з повітря не виникають.
Я повернувся до Управління і тільки-но стягнув з себе мокрого плаща, як викликав шеф. Від його інформації голова почала пухнути.
Поки мене не було, надійшло повідомлення про аналогічний злочин: крадіжку великої суми грошей з використанням наркотику. Їхня ідентичність ще не доведена, але цілком імовірно, що діють одні й ті ж злочинці. Шеф майже годину сидів біля телефону й умовив-таки впертого експерта зробити аналіз позачергово й якнайшвидше.
Другий потерпілий теж в лікарні, але стан його не такий важкий, як у Войтенка, і завтра з ним можна буде розмовляти.
Я встиг заскочити до їдальні і перехопити щось не дуже смачне, втішаючись хоча б тим, що в черзі не стояв. Потім подався до картотеки — приємно і корисно. Там працює п’ятеро дівчат, і треба час від часу нагадувати їм про себе. Тим більш, що коли я дивлюся на одну з них — Інну — мені не хочеться помирати неодруженим. Але цього разу її чомусь не було. Дівчата розповіли мені останні новини. Як вони дізнаються про все першими — незбагненно, та факт залишається фактом. Від них я довідався, що до нашого відділу прислали практикантку. Щось їм було відомо ще, але я не став допитуватись. Це щось нове: практиканти в нас були, а от щоб дівчина? Справді, емансипація на повний хід.
Тільки я встиг повернутися до себе, розмірковуючи, що якщо так піде й далі, то чоловіки будуть сидіти по кабінетах, а жінки почнуть гасати по місту та околицях, як мене знов викликав шеф.
У кабінеті зразу ж стало зрозуміло, чому дівчата змовницьки перезиралися: біля вікна, трохи осторонь, сиділа нова практикантка — Інночка з картотеки. Як це вам подобається? Май справу після цього з жінками — пошиють у дурні, й не помітиш.
Пригадую таку розмову. Інна тоді ще розповіла мені про свою подругу, яка працює; в райвідділі інспектором, і сказала, що заздрить їй. А я відрубав: “Неприродно для жінки займатися слідчою роботою! Поглянь на здорових чоловіків — інколи під кінець дня ледь на ногах стоять. А жінка? Якою додому прийде? А там, між іншим, чоловік, діти”, Інна аж спалахнула: “Ти вважаєш,
