— Скучно.
— Он як. А торгувати краденими запчастинами весело?
— Громадянин старший лейтенант, давайте не торкатися прихованих струн моєї душі.
— Та вже доведеться, — зітхнув Дмитрієв. — Не розумію, що вас привабило в тій компанії. Весела вдача Трофимова? Інтелект отого лисого бугая?
Дмитрієв помітив, як при згадці про лисого здригнулися повіки Загорського. Значить, теж його знає. Але не треба форсувати подій. І Дмитрієв тимчасово послабив натиск.
— Чи, може, легкі гроші? Вкрасти-продати-пропити-вкрасти… І так все життя?
— Гаразд, — Загорський щиглем відправив недопалок у відкриту кватирку. — Не тисніть на психіку. Задавайте запитання. Відповім.
— Ну, що ж, — Дмитрієв присунув бланк протоколу. — Хто вам привозив запчастини?
— Трофимов.
— І ви не цікавилися, звідки вони?
— Ні, уявіть собі.
— Але ж ви розуміли, що Трофимов не в магазині їх купив.
— Розумів. Але мені було все одно.
— Припустимо. А на чому Трофимов їх привозив? Адже в нього немає машини.
— Як коли. Якщо дріб’язок усякий — в сумці на таксі. Інколи його клієнти транспортні послуги надавали.
— Ну, а якщо не дріб’язок? Дверцята, наприклад?
Загорський якось дивно глянув на старшого лейтенанта, ніби мовчки дорікнув за те, що той примушує розповідати про неприємні речі.
— Ще сигарету можна?
— Так, звичайно. — Почекавши, поки затриманий запалить, Дмитрієв повторив: — Отже, на чому Трофимов привозив крупні запчастини?
На скроні Загорського запульсувала жилка.
— Звичайно за допомогою все тих же клієнтів.
— Припустимо. Один–два рази. Більше припустити не можу. Чи Трофимов був такий необережний?
Затриманий мовчав, спостерігаючи за тим, як пливли до вікна кільця диму.
— Ну, чого ж ви замовкли, Загорський? Хочете, допоможу вам?
Хлопець глянув на Дмитрієва.
— Він високий, сутулуватий… — Дмитрієв уважно дивився на Загорського, на його довгі нервові пальці, що все сильніше стискали сигарету. — Плечі похилі, зовсім лисий… їздить на червоній “Ладі”…
Загорський зламав сигарету й обережно поклав її в попільницю, присунуту старшим лейтенантом.
— Хто ж це, Загорський? Ви знаєте його?
— Ні… не знаю…
— Добре. А з Трофимовим ви були в яких стосунках?
— В одному подвір’ї виросли. Це вже я потім в Жуляни до тітки перебрався.
— Дружили, значить?
— Так. І я вам про нього нічого більше не скажу, ясно?! — по-хлоп’ячому вигукнув Загорський, ніби й забувши, що все вже сказав.
— А про нього я й не буду вас нічого питати, — тихо сказав Дмитрієв.
Він дістав з шухляди столу кілька фотографій обгорілих “Жигулей”, обвугленого трупа в них, подав затриманому.
— Погляньте. Це все, що лишилося від Сені. Загорський опустив очі на фотографії, здригнувся, знову скинув їх на старшого лейтенанта.
— Не може бути… Ви брешете! Це хтось інший!
— Я 6 не посмів жартувати таким. Тієї ночі разом з Сенею їхав і той лисий здоровило, власник червоної “Лади”, якого ви не хочете назвати.
Загорський повільно поклав фотографії на стіл. Його плечі обвисли, а сам він зіщулився на стільці.
— Це Боб… Боб Литвинчук…
— Його адреса? Де працює?
— Не знаю… Правда, не знаю. Це страшна людина. Звір, а не людина. Ех, Сеню, Сеню… — Загорський замотав головою і відвернувся до вікна.
В понеділок вранці лікар відсторонив Олексія від управління автомобілем.
— Це чому?! — обурився Олексій.
— Самі знаєте, — сухо відповів лікар, продовжуючи заповнювати акт.
— Ах ти… клізма! — Олексій схопив акт і подер його на клапті, жбурнув лікареві в обличчя. — На!
Лікар вискочив у коридор, заволав, що його б’ють. Кілька водіїв, які чекали своєї черги, схопили Олексія за руки, ледве витягли на вулицю.
Дізнавшись про цей інцидент, директор заводу викликав секретарку і звелів підготувати наказ про звільнення Северина.
Коли Протасов відчинив двері кабінету директора, там вже знаходився голова профкому Нікольський і начальник транспортного цеху Стариков.
— Захищати прийшов? — непривітно запитав директор. — Май на увазі, даремно. Наказ я вже підписав.
— Навіщо поспішаєш, Іване Степановичу? — Протасов підійшов до великого столу директора, сів навпроти. — Адже долю людини вирішуєш.
— Вона сама її вирішила. І досить про це.
— Ні, не досить! З хлопцем відбувається щось неладне, допомогти йому треба, а не рубати з плеча. Розібратися треба.
— В чому тут, власне, розбиратися? — вступив до розмови Нікольський. — Хіба вам не відомо, що Северин накоїв? Та його за це в міліцію треба, на п’ятнадцять діб!
Протасов похитав головою:
— Не можна так. Людина оступилась, а ми її ще й у спину підштовхуємо! Не можна.
— Макарич, у нас не дитячий садок, — поморщився директор. — Він людина цілком доросла, повинен відповідати за свої вчинки.
— Відповідати теж по-різному можна. Навіщо ж одразу звільняти? Пропаде хлопець, невже вам не шкода? Бачу я, щось із ним коїться, зрозумійте. Якийсь надлом у душі…
— Ти, Макарич, наче в няньки йому найнявся, — роздратовано сказав Стариков. — Щось коїться… Надлом… Що ж це виходить, кожний, значить свої неприємності горілкою почне заливати, а ми йому співчувати станемо? Не діло кажеш. Зараз не ті часи, на боротьбу з пияцтвом весь народ піднявся, а ти випиваку під захист береш. Погану траву з поля геть! І вся розмова.
— Та-ак… Дай тобі волю — ти б насмикав… пробурмотів Макарич, навіть не глянувши в бік начальника цеху.
— Ну, ти, Макарич, теж, знаєш… — насупився директор. — Не дуже… Стариков по суті правий. Це питання принципове. Зрештою, з цього приводу існує відповідна стаття трудового законодавства, — директор взяв зі столу книжку. — Ось. Закон! І ми зобов’язані його виконувати.
— З цим не сперечаюсь, — нахилив голову Протасов. Йому було гірко, що директор ніяк не хоче його зрозуміти. — Але й закон слід виконувати з розумом. І з душею! Ну, виженемо ми Северина, а що далі з ним буде?
— А ви подумали, — знову втрутився Нікольський, — який приклад ми подамо іншим, пробачивши Северину його вибрик? Суворість теж виховує, Дмитро Макарович!
— Ну, що ж… — Протасов підвівся. — Суворість суворості різниця. Я вважаю, що ви передали
