— Зазирнеш увечері? З Катюшею? Га? Самовар поставлю, посидимо.
“Хитрує старий, — зрозумів Олексій. — Вирішив обробити мене з допомогою Каті”. Але відмовити було незручно,
Протасов із задоволенням відзначив, що хлопець начебто трохи повеселів.
Вони вийшли на вулицю разом, і тут Протасов раптом помітив, як зблід Олексій. Прослідкував за його поглядом, побачив червону “Ладу” біля тротуару. З неї вийшов лисий здоровань, ковзнув поглядом по Протасову з Олексієм, попрямував до автомата з газованою водою.
— Знайомий? — запитав Протасов.
— Ні… Тобто так. Знайомий… Пробач, Макаричу, я на хвилинку.
Протасов залишився біля прохідної, занепокоєно спостерігаючи, як Олексій, напружений, немов струна, підійшов до лисого, почав з ним про щось говорити.
— Бачу, не чекав, — криво всміхнувся Боб.
— Чого приїхав?
— У гості, — тією ж усмішкою відповів Боб. — Не клей дурня. Діло є.
— Коли? — здогадався Олексій.
— Сьогодні. Біла. Краще “одинадцята”. Але зійде й “перша”. Чекатиму там, де зустрілися. Не забув?
— Сьогодні не можу.
— Що? — примружився Боб. — Може, я недочув?
— Сьогодні не можу! — твердіше повторив Олексій. — Слухай, Боб, дав би ти мені спокій. Дуже прошу. Не підходжу я для цього. Гроші поверну, не хвилюйся.
Боб мовчки слухав, граючи жовнами. Його очі перетворилися на щілинки, з яких сочилася лють.
— Та-ак… Значить, не можеш… Ну, ну… Добре подумав?
— Ти не бійся, нікому нічого…
— Слухай, ти!.. — просичав Боб. — Затям: від мене не вирвешся. Ясно?! В тебе тепер лише один вихід — робити, що я скажу. Закомизишся — не тільки твою дівку пришию, а й тебе заодно. Так що краще мене не виводь…
Олексій облизав пересохлі вуста, не в силах відвести погляд від побілілих очей лисого.
— Слухай сюди, — сказав Боб. — Мої клієнти чекати не люблять. Щоб сьогодні машина була.
— А якщо спіймають?
— Дурнем не будеш — не спіймають. Шукай біля магазинів, кінотеатрів, там завжди машини є. На, — Боб простягнув зв’язку ключів, — котрийсь та підійде. Можеш для страховки використати кого-небудь в темну, як Довгий тебе, — крива посмішка знову торкнулася губів лисого. — Запропонуй якомусь лопуху червінець за те, щоб на “твоїй” машині відвіз тебе додому. Лягаві на хвіст сядуть — руки в ноги, а з тим нехай розбираються. Второпав? Риску ніякого.
— Так чому ж тоді самі… — почав було Олексій.
— Все! — відрубав Боб. — Чекаю до дев’ятої. І дивись!
Червона “Лада” загубилась у транспортному потоці.
Олексій глянув на зв’язку ключів, яку затис у спітнілому кулаці, сунув її в кишеню. Постояв, збираючись із думками.
Все. Тепер — все. Вчепився, як бульдог. Діватися нікуди.
Бадьоро, щоб не здогадався Протасов, підійшов до нього, винувато всміхнувся:
— Пробач, Макарич… так вийшло… словом, обставини змінилися, прийти сьогодні не зможу. Не ображайся.
Протасов уважно подивився на Олексія.
— Ну, що ж… Шкода. Тоді до завтра.
Олексій мляво потис йому руку, хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і пішов до автобусної зупинки, відчуваючи на собі уважний погляд Протасова, як давлячий тягар.
Двері відчинив повний літній чоловік в піжамних штанях і майці, яка щільно облягала великий живіт.
— Добрий вечір, — сказав Дмитрієв. — Пробачте, ви Семченко?
— Так, я… Прошу, проходьте, — товстун посторонився, пропускаючи старшого лейтенанта до передпокою.
— Дякую. Я з міліції, — Дмитрієв показав посвідчення.
— З міліції? — здивувався товстун.
— Льошо, хто там? — долинув з кухні жіночий голос.
— Це, Дуняша, розумієш, з міліції…
До передпокою вийшла вродлива жінка років тридцяти в шовковому халаті з великими червоними трояндами. Вона здивовано глянула на непроханого гостя, скинувши при цьому вищипані в нитку брови.
— З міліції? До нас? У якій справі?
За віком жінка годилася товстуну в доньки, але по тому, як Семченко на неї дивився, по його зверненню “Дуняша” старший лейтенант здогадався, що перед ним господиня дому.
— Я, власне, до вашого чоловіка, — сказав Дмитрієв.
— У мого чоловіка немає від мене секретів, — заявила дама, розглядаючи Дмитрієва з голови до ніг. — Так чим зобов’язані?
Ця манірна красуня відразу не сподобалася Дмитрієву.
— Як я вже мав честь повідомити, мені необхідно поговорити з Іваном Григоровичем, — підкреслено ввічливо мовив старший лейтенант з легким напівпоклоном. — Якщо ви не заперечуєте, звичайно.
Дама вловила іронію, піджала губи.
— Прошу,— вказала випещеною рукою на двері в кімнату.
Присутність дами, яка царствено розташувалася в глибокому кріслі, немов на троні, і всім своїм виглядом показувала, що розмова без неї ніяк не може відбутися, дратувала Дмитрієва. Він постарався про неї не дукати, повернувся до товстуна, не боячись віддатися неввічливим.
— Іван Григорович, ви, звичайно ж, добре знаєте Семена Трофимова?
— Трофимова? — Семченко дожував губами. — А хто це?
— Слюсар з ВАЗу, — вставила дама. — Ванюша, я ж тобі казала про нього. Ну, пам’ятаєш, він ще допоміг розподвал дістати?
Видно, з деяким запізненням зметикувавши, що в присутності міліціонера говорити це було б не слід, красуня прикусила язика, і на її обличчі з’явився невластивий цій самовпевненій гусині вираз розгубленості.
— Як я зрозумів, на ВАЗ їздили ви, — повернувся до неї Дмитрієв, — і Трофимов ваш знайомий?
— Так.
— Машину ремонтували тільки в нього?
— Не бачу в цьому нічого поганого.
— Тут і нема нічого поганого, — заспокоїв її Дмитрієв. — А коли Трофимов дістав вам отой розподвал?
Дама на секунду зволікла з відповіддю, обмірковуючи, мабуть, що і як казати.
— Н-не пам’ятаю… Давно…
— Як давно? Хоча б приблизно. Тиждень? Місяць?
— Ну-у… з місяць тому, може, більше. Яке це має значення?
— Має. І дуже суттєве. Я перевіряв наряди за останні два місяці. Ви були на спецавтоцентрі чотири рази, чи не так?
— Можливо. І що з того?
— І всі чотири рази замінювали мастило в двигуні, перевіряли розвал і сходження коліс, регулювали клапани… Чи не дивно?
