— Знаєте, я весь цей час не знаходив собі місця, — почав Іконников, зчепивши пальці. — Мені здалося… ні, я побачив, що ви з недовірою…
з великою недовірою сприйняли мої слова. Адже так?— директор пильно глянув на старшого лейтенанта, намагаючись зрозуміти, як той реагує на його слова. Та обличчя Дмитрієва відображало лише ввічливу увагу.
— Ну от… — сказав Іконников таким тоном, наче переконався в своїх припущеннях. — Я все намагався зрозуміти, в чому причина цієї недовіри, я б навіть сказав — упередженості.
— Хіба ваша совість неспокійна? — не витримав Дмитрієв. — Чи вам не все одно, як я до вас ставлюсь?
— Звичайно, ні, — посміхнувся Іконников. — Якби ви були, так би мовити, звичайним смертним — інша справа. Але ви працівник міліції, і невірне витлумачення мотивів моїх вчинків саме вами може накликати на мене великі клопоти. Ви ж добре знаєте, як може дехто зрозуміти увагу міліції до торгового працівника.
— Хто це “дехто”?
— Звісно, моє начальство. Я чесно працюю ось уже десять років на цій невдячній, прямо скажемо, посаді. План постійно перевиконую. Хочуть до ордена представляти. Але в кожної людини є недоброзичливці. Варто їм дізнатися про те, що мною зацікавилася міліція… ви розумієте? Підуть різні плітки… Це неодмінно позначиться на моїй репутації. От і приїхав до вас, щоб з’ясувати всі непорозуміння.
— Про які непорозуміння ви говорите? — звів брови Дмитрієв.
— Давайте не будемо грати в піжмурки, товаришу старший лейтенант, — спохмурнів Іконников. — Сподіваюся, ви не вважаєте мене ідіотом? Адже ви шукали вкрадену машину. І прийшли до мене? Чому? Відповідь ясна: тому що ви мене запідозрили. Через оту кляту решітку, щоб її… Я пред’явив вам техпаспорт автомобіля, ви переконалися, що документ справжній. Однак підозра ваша не розвіялася, навпаки, зміцніла: причиною послужила довідка-рахунок, яку ви, звичайно ж, переглянули і по сумі, що в ній проставлена, дійшли висновку, що я купив биту машину… — Іконников скинув очі на старшого лейтенанта.
— Я слухаю, слухаю.
— Ну, от. Я над усім цим багато думав і зрозумів, що через оцю злощасну довідку-рахунок ви могли пройнятися до мене ще більшою недовірою, почнете перевіряти, витратите безліч дорогоцінного часу на з’ясування обставин, про які я можу розповісти вам за дві хвилини.
— Дуже люб’язно з вашого боку.
— Не треба іронізувати. Я не буду кривити душею і запевняти вас, що саме піклування про ваш службовий час привело мене сюди. Ні, я передусім думав про себе. Скажіть, — примружився Іконников, — тільки відверто: адже ви не повірили, що мою машину вкрали? Ви вважаєте, що я сам її кудись подів, адже так?
Дмитрієв мимоволі всміхнувся такій наполегливості, але відразу став серйозним:
— Якщо дозволите, я буду говорити лише те, що вважаю за потрібне.
— Значить, правда… — підвів підсумок Іконников. — Ось бачите.
Він ніби дорікав Дмитрієву за недовірливість, усім своїм виглядом демонструючи, як це несправедливо.
— Даремно ви так засмучуєтесь, — зазначив Дмитрієв. — Я не збираюся пред’являти вам ніяких претензій і виявляти до вас, як ви кажете, пильну увагу. Ви цікавите мене лише як власник машини, яку вкрали, тобто як потерпілий, не більше. Але не стану приховувати, що сума в довідці-рахунку навела мене на певні роздуми. І якщо ви вже прийшли, давайте разом розберемося в цьому питанні, — Дмитрієв дістав зі столу чисті бланки протоколів, ручку. — Подальшу нашу бесіду я занесу в протокол. Не заперечуєте?
— Заперечую! — ображено сказав Іконников. — При чому тут протокол? І вся ця офіційність? Я прийшов до вас по-людськи, сам прийшов, а не за викликом.
— Але ж ви хочете мені допомогти, чи не так? І потім, мова піде про речі, які, за вашими ж словами, здатні викликати в мене… ну, скажімо, подив. Так чи інакше мені довелось би викликати вас, щоб внести остаточну ясність.
— Гаразд, — зітхнув Іконников, — якщо вже ніяк не можна обійтися без протоколу…
Він став підкреслено офіційним.
— Машину ви купили биту. Хто допомагав вам ремонтувати її?
— Один хлопчина. Білявий такий. Хороший майстер.
— Що за хлопчина? Як звуть? Адреса? Де працює?
— Адреси не знаю. А звуть Сенею. Він працює на спецавтоцентрі ВАЗу слюсарем. Там з ним і познайомився.
— Це він? — показав Дмитрієв фотографію Сені.
— Він.
До спецавтоцентру Дмитрієв дістався автобусом. Біля в’їзду на мойку вже вишикувалася довжелезна черга. Поблизу віконця оформлення замовлень штовхалися десятки спітнілих власників. Було гамірно й душно. Дмитрієв зупинив якогось хлопця в спецівці.
— Товаришу, пробачте, мені потрібен Сеня, слюсар.
— Трофимов? Це там, — махнув рукою хлопець в той бік, де за металевою сіткою на підйомниках виднілися “Жигулі” зі знятими колесами і задраними капотами.
Проникнути за сітку виявилося не просто. Вузький прохід перегороджував дебелий чоловік пенсійного віку з червоною пов’язкою на рукаві.
— Потрібна перепустка, — мовив чоловік, недбало глянувши на службове посвідчення.
…Дмитрієв хотів було скипіти, але стримався. От ситуація. Якісь перепустки… Краще навели б порядок з прийомом замовлень, он що діється.
— Гаразд. Але хоч майстра покликати можете?
— В чому справа? — почув Дмитрієв за спиною і обернувся. Перед ним стояв симпатичний кремезний бородань років тридцяти. — Я майстер.
Дмитрієв ще раз пред’явив посвідчення.
— Мені потрібен слюсар Трофимов.
— Накоїв щось?
— Цей може, — встряв у розмову суворий страж воріт.
— Та ні… Просто треба дещо уточнити. Де він?
— Хто його знає. Вже третій день не з’являється. Може, захворів.
— Він раніше прогулював?
— Ні, у нас із цим суворо. Щоб так ось не попередити, не подзвонити… Не бувало.
— Не бувало… не бувало… — крутилося в голові у Дмитрієва.
— Скажіть, він хороший слюсар?
— Може, вам треба машину влаштувати на ремонт? — з розуміючою посмішкою поцікавився майстер. — Так би одразу й сказали. До міліції ми завжди з повагою. Зробимо якнайкраще.
— Машини в мене нема, спасибі. Так що ви можете сказати про Трофимова як про спеціаліста?
Майстер погладив свою борідку знизу й з боків. Вона йому, видно, дуже подобалась.
— Поганих не тримаємо. І Трофимов на рівні. З роботою справляється, чого ж іще.
— А клієнти постійні в нього є?
— Як у кожного. А що?
Дмитрієв подумав, що коли вже не відбулася розмова з Трофимовим, можливо, дещо йому розкажуть наряди на виконану слюсарем роботу.
— Я можу подивитися наряди Трофимова, ну скажімо, за останні два місяці?
— Звичайно, — в голосі майстра почулася настороженість. — Ні, він все ж таки щось накоїв, так? То скажіть прямо. Я мушу знати.
— Поки що не можу сказати вам нічого певного. Можливо, я й помиляюся. Треба перевірити.
