дістанеться йому, що за якусь жменю дублонів я, ризикуючи власною головою, стану тягати каштани з вогню! Тільки б пощастило, о дай боже, переманити на свій бік команду, а там…
Гуго клацнув сухими пальцями.
— Дві-три краплі отрути в келих вина — і нема Педро… Все буде моїм, все! Ні з ким ділитись я не збираюсь!.. А може… — Гуго схопився, ніби вжалений. — А може, Педро вирішив перехитрити мене? Мабуть, так воно і є. Коли все буде готово, йому нічого не варт буде викинути мене за борт акулам!..
Федя не вірив власним вухам. Яке віроломство, яка підступність! Гуго — мерзотник найвищої марки. Що буде, якщо вони з Педро захоплять «Улюбленець Нептуна»? Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Із двох зол доведеться вибирати менше. Звісно, капітан Дієго далебі не янгол, та все ж це краще, аніж Педро чи Гуго. Отже, вирішено: він допоможе капітанові і виведе змовників на чисту воду.
А тим часом Гуго продовжував:
— З Педро я впораюсь легко, а от з чужоземцем…
Тепер Федя особливо уважно ловив кожне слово Гуго.
— З ним небезпечно, — розмірковував алхімік. — Своїми чарівними паличками і бальзамом він і так підірвав мій авторитет. І ось наслідок: Кривий навіть не подумав про те, що слід суворо покарати чужоземця за чародійство… А втім, він має неабиякі знання і з медицини, і, певно, з алхімії… Ну, звичайно ж: хто б міг придумати чарівні палички, як не алхімік! Хтозна, може, в його мішку є і вічний двигун або філософський камінь? Треба викрасти мішок! Тільки так.
«Авжеж, спробуй, — подумав Федя і помацав у кишені ключ. — Добре, що капітан вчасно підказав мені сховати рюкзак».
За дверима почувся голос Дієго:
— Гуго! Ти в себе?
— От клятий. Нема від нього спокою, — невдоволено пробурмотів алхімік і, важко покрекчуючи, підвівся з крісла. — І навіщо тільки я йому потрібен?.. А що, коли раптом хтось підслухав нас?.. Тьху, аж морозом пройняло… А може, Педро продав мене? Від нього всього можна чекати. Навіщо я, дурень, довірився йому? Ні, треба було першому розповісти про все Кривому. Та дарма, скажу, що нарочито все це закрутив, тільки б довідатись про плани Педро і його однодумців.
Гуго ґречно розчинив двері і покірно-солодким голосом промовив:
— Я тут, ваша милість!
Розділ шістнадцятий
СЕРЕДНЬОВІЧНІ ПОРТУЛАНИ
Увійшов капітан. Нюхнувши повітря, він поморщився і осудливо сказав:
— Ну й пахощі ж у тебе! Гуго тільки розвів руками.
— Без дослідів, ваша милість, не знайти ні філософського каменя, ні збудувати вічного двигуна… А втім, ви маєте рацію — засюсюкав Гуго. — Повітря в мене справді важкувате. Щойно скінчив один дослід… — Він поквапливо розчинив вікно.
— Ну, і як? -
— Я задоволений. Скоро, зовсім скоро ви матимете золото, — Гуго потер руки.
— Що ж, давай старайся, я щедро тебе винагороджу.
— О, не знаходжу слів, ваша милість, щоб висловити свою вдячність за виявлену до мене увагу, — розкланявся Гуго. — Ваша увага сповнює надзвичайною радістю моє старе хворе серце…
— Знову почав… Понесло тебе… — Дієго поморщився. — Ходімо краще зіграємо в кості.
— Я з приємністю, — Гуго заметушився. — Бути разом з вами для мене, повірте, велика честь…
Услід за капітаном Гуго вийшов з каюти.
Федя полегшено зітхнув і розправив занімілі руки й ноги. Здається, все-гаразд, небезпека минула. Швидше, тепер швидше з цієї пастки!
А що, як Гуго раптом чомусь повернеться? Ще хвилину, другу Федя, причаївшись, сидів за скринею, а потім вискочив з каюти.
Денна тропічна спека порозганяла матросів. На палубі було тихо й безлюдно.
Спершись об борт, Федя задумався: що ж робити далі? Звичайно, найпростіше розповісти про все капітанові. Тільки ж алхімік хитрий, як лис, і викрутиться, або ще, чого доброго, звинуватить у всьому Федю. Йому що, лицемірному інтриганові: він і так обкрутив капітана всякими безглуздими гороскопами та марновірними нісенітницями. Посилаючись на розташування зірок, ошуканець Гуго може в чому завгодно переконати Дієго…
«Ех, сфотографувати б їх удвох — Педро і Гуго, — подумав Федя, — тоді б не викрутились… Тільки ж у темній кімнаті знімок не вийшов би без магнієвого спалаху… А втім, про який спалах могла йти мова? Педро й Гуго одразу виявили б мене і схопили… От магнітофон — то інша річ. Усю б розмову можна було непомітно записати. Перемотується собі стрічка, і кожне слово зафіксоване… А потім прокрутив би стрічку капітанові, послухайте, мовляв, які у вас «друзі», полюбуйтесь! Уявляю, які обличчя були б у Педро й Гуго!»
Кудряш урвав себе на роздумах. Про що ти думаєш, Федю, облиш! Коли вони за звичайну фіззарядку визнали тебе чарівником, то що буде, як побачать фотоапарат? Це ж, по-їхньому, сатанинське знаряддя, за яке спалюють на вогнищі. О ні, фотоапарат нікому показувати не можна!
Ще довго Федя міркував над тим, що йому робити далі. Він гадав і так і сяк, та виходило одне: говорити капітанові про змову поки що не слід. Але ж і сидіти склавши руки теж було б неправильно. Вже Федя спробує зробити все, щоб зірвати плани Педро і Гуго.
«От хто мені допоможе, — подумав Кудряш, — Ніанг… Авжеж, тільки він мій щирий і вірний друг на каравелі. Піду розшукаю його…»
Та не встиг Федя ступити й десятка кроків, як зустрівся з Адальберто.
Той посміхнувся і ґречно вклонився. Федю вразив його франтуватий вигляд. На теракотовому камзолі яскраво поблискували мідні в два ряди ґудзики. Під камзолом ошатний у розводах жилет із синього флорентійського шовку. З-під жилета було видно сліпуче білу сорочку з найтоншого голландського полотна. Панталони з чорного сукна мали такий вигляд, наче їх щойно зшили і випрасували. На ногах у Адальберто були низькі жовті чоботи з розтрубами. За шкіряним поясом з овальною бронзовою пряжкою і металевими оздобами стримів величезний пістоль з карбованою ручкою. Збоку на жовтій перев'язці — шпага. Ефес прикрашало коштовне каміння. В лівій руці Адальберто тримав згорток пергаменту.
— Як почуваєте себе, герцог? — люб'язно спитав він. — Не стомлює вас морська подорож? У ваші роки я був корабельним хлопчиком на урці і, признатися, спершу страждав від морської хвороби.
«Урка, урка… — намагався згадати Федя. — Що за корабель? Може, різновид каракки?»
Про каракку Федя читав. Десь із чотирнадцятого аж до шістнадцятого століття вона була широко розповсюджена. Будувати каракки почали португальці і застосовували їх як транспортні судна. А згодом каракку вдосконалили; з'явилась шаранта. То були великі кораблі. Деякі з них несли по двісті гармат. Екіпажу було до тисячі двохсот чоловік.
— Урка — те саме, що й каракка? — спитав Федя в Адальберто.
— Ну, що ви, герцог! Каракка — великий корабель з глибоким зануренням і широким днищем, а урка зовсім маленька. її перевага — невелика осадка. Урка пройде там, де каракка неодмінно сяде на мілину… На урці я плавав до берегів Гвінеї. Туди ми возили всякий мотлох — скляні чотки, калатальця, дзеркальця, мідні персні і дзвоники, а за все це вимінювали в дикунів слонову кістку і золотий пісок.
Пілот став згадувати дні своєї юності. Розповів і про те, як познайомився з Дієго кілька років тому у Валенсії. Не раз вони побували в далеких плаваннях. Ходили по гвоздику на Молуккські острови, по сандалове дерево на острів Тімор, привозили бенгальський кашемір, малабарський перець. Звісно, це було дуже небезпечно…
— На вас нападали пірати? — поцікавився Федя.
— Ет, — махнув рукою Адальберто, — на піратів я не ображаюсь. Це люди мужні, хоробрі…
Федю здивувала така оцінка морських розбійників. Це помітив пілот.
— Ви не дивуйтесь, герцог, моїм словам. Краще подумайте чим піратство гірше за торгівлю чи,
