пучки борошна. Дійшло до того, що ми взялись за волячу шкіру, точнісінько таку, як у нас на реях, щоб ванти не перетирались… Покінчили і з нею, стали варити черевики, ремені, Та невдовзі й цього не стало— з'їли. Годі почали ловити пацюків… 1 уявляєте? Клянусь усіма апостолами, смажений пацюк здавався нам куди смачнішим за молоде ягня… За одного нікчемного пацючка платили сто мараведі, а великий пацюк коштував куди дорожче — півкастельяно…
— Ой-ой! Двісті сімдесят мараведі! — сплеснув руками Рікаредо. — Це ж три свині!
— Атож, — вів своє Хуан. — Коли ти не людина, а самий шлунок з руками й ногами, то й не так; гроші заплатиш… А вода… — боцман скривився, — Протухла, смердюча, та й тієї давали по півкухля на день…
Затамувавши подих, Федя слухав Хуана, боячись пропустити бодай слово. «Це ж так само голодували матроси Магеллана під час плавання через Тихий океан», — мимохіть згадалося йому.
— Ми вже вирішили, що всім нам прийшов кінець, але тут з північного заходу потяг вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас уже тіпало, мов у лихоманці. Здавалося, всі чорти й відьми зібрались на своє пекельне зборисько… Каракку кидало і жбурляло, як тріску. Грішним ділом я вже вирішив, що ніколи більше не доведеться пропустити скляночку доброго кастільського вина…
Тут боцман жестом показав, що в нього пересохло в горлі. Габріель хутчій зачерпнув кухлик вина. Смакуючи, боцман неквапливо спорожнив його.
— От тоді то, браття, й почалося… Скільки житиму, не забуду… На ранок буря затихла, і ми побачили на обрії велику червону скелю. Була вона схожа на… — боцман озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти скелю. — Дідько її зна на що… Ну, як перекинутий баркас, тільки, звичайно, в стократ більший. Нашу каракку несло прямісінько на скелю. І от прокляття, що ми не робили, як не намагалися змінити курс, нічого не виходило. Височенні хвилі, яких, скільки й живу, ніколи не доводилось бачити, ну, заввишки з церковну дзвіницю чи й більше, скажено клекотіли біля тієї скелі… А нас усе тягло й тягло до неї. Виходу не було. Всі почали молитися, готуючись вирушити на той світ… Раптом моя шпага вирвалася з піхов і…— боцман вирячив очі,— полетіла в повітрі до скелі. Услід за нею вискочив з-за пояса пістоль…
Молодий безвусий матрос ахнув і пролепетав:
— Що ж це за скеля така? Га?
А боцман, не звертаючи на нього жодної уваги, продовжував:
— Спершу я не повірив власним очам, коли бачу: і в інших те ж саме— полетіли шпаги, пістолі, шаблі, а потім гарматні ядра… Одне слово, за мить ми всі лишилися без зброї. Навіть ніж у нашого кухаря притягла скеля разом з казанками…
Федю здивувало, що бувалі моряки, дорослі люди вірять небилицям, які Хуан висмоктав з пальця. Слухачі охали, сплескували руками, дехто, вражений дивовижною пригодою, завмер з розкритим ротом.
— А ми пливемо все ближче і ближче до скелі,— не моргнувши оком, розповідав Хуан. — Тут і гармати полетіли. Цвяхи з страхітливим свистом вискакували з обшивки. Все, шо було на каравелі залізного, попритягувала ця клята скеля. Каракка розвалювалась на очах, і скоро ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій ліпший друг Альваро, як на лихо, був у кольчузі і ніяк не міг скинути її. Так його, бідолаху, понесло до скелі —прилип до неї, як муха до меду… Я схопив Альваро за пояс, хотів удержати, але його вирвало з моїх рук…
Боцман замовк, витираючи п'яні сльози, і знову відпив з кухля, який послужливо наповнив Габріель Усі терпляче ждали розв'язки цієї неймовірної історії. Але Хуан не поспітав. Він, видно, мастак був на подібні баєчки і спеціально зробив паузу, щоб ще більше заінтригувати слухачів.
Похитуючись, підійшов Луїс. Обличчя його спухло так, що маленькі очиці зовсім запливли і лишилися самі щілинки.
— Голова тріщить, — хрипко поскаржився він.
— Звісно, коли дюжину кухлів видудлив… — кинув Габріель.
— Був гріх… — прохрипів Луїс.
Хуан, видно, нарешті вирішив, що годі грати на терпінні присутніх, і сказав:
— Коли я попав у воду, то подумав: це кінець, віджив ти своє, Хуане. Але мені поталанило: поряд пропливав ящик з-під цукру, я вхопився за нього, і це мене врятувало. З п'ятдесяти трьох чоловік уцілів один я… Три дні й три ночі носило ящик по морю, поки мене не підібрала португальська фуста. Вона йшла до мису Доброї Надії.
— Що ж то була за скеля? — із страхом спитав Габріель. — Де вона знаходиться? Ми теж можемо на неї наскочити?
— Вона зветься Магнітом. А де ця скеля, тобі жоден пілот не скаже на всьому білому світі.
— Але чому, сеньйоре Хуан? — ледве чутно спитав зблідлий від страху молодий моряк.
— Бо скеля Магніт свого постійного місця не має. В тому-то й річ, що сьогодні вона в одному місці океану, а завтра можеш зустріти її за сто або й за тисячу ліг.
— Ну й оповідає! — із заздрістю шепнув Феді Луїс, дихнувши на нього винним перегаром. — Не думайте, ваша високість, — я теж немало поплавав. І надивився всього. От тільки пам'ять трохи підводить… Ось Хуан згадав, і я пригадую, що бачив таку скелю… — і, вже звергаючись до всіх, він голосно промовив — Років шість, ні, сім тому на цю скелю Магніт налетіла і наша каравела. Тільки було це не в океані, а біля берегів Греції. В нас теж усі загинули, всіх попритягувало до скелі, а я, — Луїс стукнув себе в груди, — заліз не в ящик з-під цукру, як Хуан, а в барило з-під солонини. Ну, і врятувався… — Він переможно глянув на боцмана. — Отож, ваша каракка, Хуане, наскочила на скелю Магніт років на п'ять пізніше, ніж наша каравела. Клята скеля за цей час встигла з Середземного моря припливти в Атлантичний океан.
З усього було видно, що боцман далеко не в захопленні від розповіді Луїса. Він спохмурнів і гнівно зиркнув на конопатника.
— А чому ти гадаєш, що ваша каравела наскочила на скелю Магніт раніше, ніж наша «Фортуна»?
Луїс, мабуть, не чекав такого запитання, бо розгублено залупав очима. Та ось він узяв себе в руки.
— А ти, Хуане, на вершині скелі не бачив якоря?
— А що таке? — насторожився боцман. — Ну, скажімо, бачив, то й що?
— А те, що якір цей саме з нашої каравели! — урочисто проголосив Луїс.
— Нічого я там не помітив, — сердито пробубонів боцман, — я просто так сказав…
— Ну, не бачив, то хіба ж ти винен у цьому?.. — примирливо сказав Луїс. — Може, ми на іншу таку скелю наткнулися.
— Гаразд, гаразд, Тюленю, ти все бачив, усе знаєш, — боцман підморгнув матросам. — Ти ж у нас бувалий морський вовк.
— Це Луїс — морський вовк! — вигукнув Габріель, ляснувши себе долонями по колінах. І всі присутні покотилися від реготу. Найбільше сміявся задоволений із себе Хуан.
— Ну, давай, Луїсе, розповідай, цікаво послухати бувалого чоловіка, — насмішкувато мовив боцман, коли регіт трохи стих. — Що ти ще бачив, крім скелі Магніт?
— Якщо до ладу збрешеш, я тобі піварроби солонини дам! — докинув Габріель. — Чого мовчиш?
— Ану вас! — присоромлений Луїс під дружній сміх поплівся до себе в трюм.
І знову загальною увагою, як і раніше, нероздільно заволодів боцман. Він розповідав своїм легковірним слухачам історії одну фантастичнішу за іншу. Спершу, не кліпнувши оком, Хуан розказав про зустріч з семиголовим морським змієм. «Провалитись мені на місці, браття, коли брешу: був він разів у десять більший за «Улюбленця Нептуна». Почули слухачі і про кочові острови, де живуть люди з собачими головами, про велетнів-людоїдів з очима на потилиці і на лобі, про чарівливих сирен, що своїми піснями заманювали мореплавців в океанські безодні, про неймовірно великих китів. «Довжина такої рибини півтори тисячі кроків, а очища такі, що в кожному вмістяться всі матроси нашої каравели…»
Кудряш хотів було заперечити, що кит не риба, а ссавець, бо дихає легенями, а не зябрами, і дітей своїх китиха годує молоком; що бувають кити завдовжки не більше тридцяти п'яти метрів, а важать до ста п'ятдесяти тонн, та, _ глянувши на сп'янілих матросів, вирішив краще змовчати. Йому вже набридло слухати боцманові небилиці. До того ж він побачив, що Луїс закинув у море вудку.
— Ніанг, ходімо краще подивимось, чи ловиться риба.
Хлопці підійшли до Луїса. Федя перегнувся через борт. У прозорій пронизаній промінням сонця воді ходили зграї вертлявих рибок. Конопатник пояснив, що звуться вони анчоусами.
— А в нас їх називають хамсою, — сказав Кудряш.
