— Скільки там у тебе випало? — спитав Дієго.
— На одній шість, на другій чотири, на третій два… Всього… всього дванадцять.
— Так. Тепер ти, Тюленю, кинь. Луїс кинув кості.
— Скільки в тебе?
— Тринадцять, сеньйоре Дієго.
— Точно тринадцять?
— Авжеж, я лічити вмію.
— Значить, чортова дюжина? — Дієго поквапливо підійшов до столу. — Фортуна зводила схилити чашу терезів на користь Гуго, — мовив він незаперечним тоном.
Кудряш здивовано подивився на капітана.
— Все просто, — пояснив той. — Я загадав: якщо Доменіко, кидаючи кості, набере більше очок, то правий Гуго, якщо ж навпаки — більше в Луїса, я готую каравелу до шторму. Як бачите, Луїс набрав тринадцять очок, а Доменіко лише дванадцять, але й немовляті ясно, що не можна робити ставку на нещасливе число.
На хвилину Федя навіть розгубився. Важко сказати, що більше вразило хлопчика — забобонність капітана чи та дивна легковажність, з якою він, поклавшись на волю сліпого випадку, розв'язав питання.
— Барометр показує правильно, — твердо заявив Кудряш. — Ви можете гадати чи ні, а шторм буде обов'язково! Я дивуюсь, що ви не зважаєте на показання барометра, а вірите в усяку чортівню й дурниці, які вигадує цей пройдисвіт Гуго!
Обличчя в Дієго потемніло, затремтіла верхня губа.
— На цій каравелі, герцог, наскільки мені відомо, я господар. І я не звик відступатись від своїх рішень. Отже, попрошу вас більше до цього не повертатись.
Федя міцно стис кулаки. Будь, що буде, але він скаже просто в вічі цьому невігласові все, що думає.
— Ви не один на судні і не маєте права піддавати людей небезпеці.
В розмову втрутився Адальберто:
— Мені здається, герцог має рацію. Тим паче, що кінці хмар схожі на котячі…
— До дідька твої котячі хвости! — налився кров'ю капітан і, кульгаючи, повільно вийшов на палубу.
…Вже давно Луїс не зводив очей з шматка полуничного мила. Він навіть ухитрився непомітно понюхати його. Запах йому дуже сподобався, а колір був майже такий, як у солодких камінців.
Луїс вирішив, що Федя лишив для себе цю смачну річ, щоб ні з ким не ділитись. Тепер конопатник думав тільки про мило, яке тягло його до себе, наче магніт.
Спершу він, ніби випадково, поклав один лікоть на стіл. Потім другий і потихеньку підсунув шматок ближче до себе. Озирнувшись по боках і переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, Луїс блискавично схопив мило і тут же сунув його до кишені. Коли між Федею і капітаном почалася суперечка, конопатник непомітно вислизнув з каюти і бігцем подався до своєї комірчини. Перед тим як спуститись у трюм, він не втримався від спокуси і витяг мило. Понюхав ще раз. Ніжний аромат полуниць страшенно подобався йому, він аж облизнувся, передчуваючи задоволення. Але тут, на його біду, з'явився Габріель. Луїс швидко сховав руку за спину.
— Куди це ви мчите, любий сеньйоре?.. — глузливо промовив Габріель. — Знову щось потяг? — він підозріло подивився на конопатника.
Щоб уникнути небажаної розмови, Луїс став розхвалювати обід, яким пригостив його герцог. Анітрохи не соромлячись, він збрехав, що сидів між капітаном і герцогом і що останній весь час припрохував його: «Скуштуйте, сеньйоре Луїс, це, а тепер ось це». Особливо хизувався конопатник словом «томат», яке так сподобалось йому. Він забув про обережність і витяг руку з-за спини.
— Що це в тебе? — спитав Габріель і додав зловтішно — Може, герцог дав на дорогу?.
Луїс спохопився, та було вже пізно. Він спробував було шмигнути в трюм, але Габріель схопив його за комір.
— Стривай, стривай! Ану, показуй!
— Тихіше, — шепнув Луїс, — чого горланиш? — він зрозумів, що відкараскатись від кухаря йому не вдасться, і, злодійкувато озирнувшись по боках, прошепотів: — Розділимо на двох…
Габріель кивнув головою на знак згоди. Луїс важко зітхнув. Йому не хотілось ділитися з коком, але робити було нічого.
— Для друга мені нічого не жалко, ти ж знаєш… — шепнув Луїс. — А раптом тобі не сподобається? Все-таки заморська їжа…
— Облиш, — нетерпляче мовив кок, — давай мерщій…
— Яз тобою ділюся, Габріелю, а ти ж не забудь цього. На обід юшки мені давай густішої і солонини побільше…
— Гаразд, приходь, щось придумаю… А зараз діли на двох.
Луїс спробував переламати мило, але це не вдалося. Тоді він відкусив половину, а другу, важко зітхнувши, простяг Габріелю. Обидва, мов по команді, стали зосереджено жувати мило.
Не минуло й хвилини, як, вирячивши очі і тремтячи від страху, Габріель почав виколупувати з рота липку масу.
— Прокляття! Яку бридоту ти мені підсунув? — ледве володаючи язиком, пробурмотів він і на свій жах побачив, що з рота в нього йде піна.
Перелякався й конопатник. На очах його виступили сльози, з рота пінило.
— Рятуйте! Вмираю! — заволав Луїс, і жбурнув геть недоїдений шматок мила.
—І я вмираю! Допоможіть! — простогнав Габріель.
Відпльовуючись і несамовито вигукуючи, обидва стали качатися по палубі.
Збіглися матроси. Хтось крикнув перелякано:
— Хлопці, та вони ж показились!
Даремно Луїс і Габріель благали про допомогу: ніхто не насмілювався підступити до них.
Прибіг капітан.
— Йолопи! Чого роти пороззявляли? Вони ж перекусають вас! — він вихопив пістоля. — Зараз я їх пристрелю!
Угледівши пістоль, Габріель з диким криком кинувся на ніс каравели і став дертися по вантах на фок-щоглу. Луїс же від страху не міг зрушити з місця.
Дієго вистрелив. Конопатник звалився, мов підкошений.
Зачувши крики і постріл, Федя теж вискочив на палубу. Забувши про суперечку, він спитав у капітана, що сталося, навіщо той забив Луїса.
— Я ще живий) Я не скажений! — повзаючи на чотирьох, прохрипів конопатник. — Я наївся отрути… Он тієї…
Тут Федя помітив мило, і йому все стало ясно. А Дієго вже навів другого пістоля на Луїса.
— Стійте! — схопив капітана за руку Кудряш. — Не стріляйте, він не скажений! — хлопчик підбіг до конопатника.
На щастя, куля не зачепила Луїса. Він просто упав від страху. Феді було від душі жаль цього злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що він став жертвою власної нечесності.
Підійшов ближче капітан, а за ним і інші. Луїс поступово опам'ятався і на вимогу Дієго розповів про всю пригоду з милом. Капітан розгнівався.
— Та як ти насмілився, нікчемний, обікрасти герцога! І де — на моїй каравелі! Доменіко! — гукнув він. — Готуй клеймо! Будемо клеймувати злодія!
Феді довго довелось переконувати капітана, що він прощає Луїса і що не слід карати його. Врешті- решт Дієго махнув рукою:
— Гаразд. Але запам'ятай: це востаннє! Дякуй герцогові, негіднику!
