Тільки тепер Габріель наважився спуститися з щогли. Він упав навколішки перед капітаном і Федею.
— Простіть і мене! Я не крав. Це він мені дав.
Дієго простив і його. І тут же Габріель накинувся з кулаками на Луїса.
— Ось тобі! Ось тобі! Ти мене запам'ятаєш! — щосили гамселив він товстуна. — Буде тобі і сите м'ясо, і густий суп!
Розділ двадцять третій
МИ ПЕРЕМОГЛИ, ФЕДЮ!
Повітря пашіло від спеки. Все розпеклося: ланцюги, якорі, гармати, палуба. Гаряче тропічне сонце розігнало команду. Хто сховався в трюмі, хто в носовій надбудові.
На бляклому, наче вигорілому небі ні хмаринки. Океан, як і раніше, був спокійний і нерухомий. Ніщо не говорило про наближення шторму.
У Феді закрався сумнів. «Можливо, я випадково пошкодив барометр у підземеллі? Чи, може, він зіпсувався, коли мене Педро кинув у шлюпку?»
Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Можна тільки собі уявити, як радітиме і зловтішатиметься Гуго. Він легко доведе капітанові, що Федя чародій. «Цей чужоземець хотів викликати бурю і потопити каравелу, — скаже він, — але я розгадав його підступний намір і знешкодив нечисті чари…»
Що далі розмірковував Федя, то більше схилявся до думки, що вчинив не зовсім обачно. Спершу треба було переконатись, чи діє барометр, а потім сперечатися з Гуго. Хлопчик глянув на вітрила. Обвислі, мертві, вони ще підсилили його тривогу. Не виходили з думки слова капітана: «На цій каравелі, наскільки мені відомо, я господар…» В цих словах прозвучала, хоч і прихована, але погроза. А все через Гуго… Звинуватив мене в тому, що я хочу захопити каравелу… А це ж він сам, удвох з Педро, збирається заволодіти «Улюбленцем Нептуна».
«Як же я забув?! Мовчав досі, мов води в рот набрав: треба було розповісти Дієго про все, що я чув у каюті… Може, зараз піти до капітана? Це ідея!.. Але стривай, стривай… Дієго може повірити мені, а може й не повірити. І якщо не повірить, тоді діло кепське… Згадають усе — і фіззарядку, і те, що я подарував Ніангові тільник, і що сиджу з ним за одним столом… Звалять на мене вину за невдачу з галерою… Та хіба все передбачиш? Тут з білого можуть зробити чорне, — важко зітхнув Кудряш. — Ех, треба ж мені було забиратися в підземелля! Романтики шукав, хотів потрапити в шістнадцяте століття… Каравелу йому давай, а з нею нові невідомі острови, архіпелаги… Мис Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… — не шкодуючи самолюбства, картав себе хлопчик. — Великий мандрівник Федір Євгенович Кудряш! А що гарного в цій каравелі? Хіба порівняєш її з «Іваном Франком»? Рибальська шаланда і та в сто разів краща! А люди… Які тут люди! Один Гуго чого вартий… А яка жорстокість! До напівсмерті можуть забити людину… Мене то поки що не чіпають. Я ж тут «ваша високість герцог»! — криво всміхнувся Федя. — А знали б правду, лупцювали б мене як Сидорову козу. Навіть цей підлабузник Луїс не забарився б принагідно дати по потилиці… А рано ж чи пізно все кінець кінцем розкриється. Виявиться, що нема на світі такої країни Променистеанії і ніякий я не герцог… Згадає мені тоді дон Дієго і замки, й універмаги, і полювання на козуль…»
— Федю, що з тобою? Чому ти такий сумний? — турботливо спитав Ніанг.
Якусь мить Кудряш вагався. Розповісти про все Ніангові — про свої сумніви, роздуми, вагання? Звичайно ж, він вірить Ніангові, як самому собі. На каравелі, крім нього, нема більше друзів.
І Федя розповів.
— Уявляєш, що буде, коли не я, а Гуго виявиться правим?
— Ні, цього не буде, ось побачиш. Стривай, Федю, зачекай!
Ніанг кудись побіг і повернувся з кухлем води. Обличчя його було урочисте й серйозне. Набравши повен рот води, він підняв руки догори. Притопуючи босими ногами й ритмічно похитуючи тулубом, Ніанг закружляв у якомусь дивному танці. Федя не розумів: що він робить? Ось темп танцю став усе швидший і швидший. Зненацька Ніанг зупинився і один за одним тричі випустив фонтанчиками воду з рота. Відтак він присів і, напівзаплющивши очі, щось швидко-швидко зашепотів.
— Я викликав дощ, — підвівся Ніанг. — Так завжди робив шаман у нашому селі.
— Дощ? Навіщо він тобі?
— Коли йде дощ, дме вітер. А вітер принесе хмари, а хмари — бурю! І ти переможеш, Федю! — Трохи помовчавши, Ніанг зізнався: — Я дуже боюся бурі… Буря — це страшно, ой, як страшно! Але ж мені вельми хочеться, щоб збулося твоє передбачення…
Федю дуже зворушило Ніангове бажання допомогти, і він не став переконувати хлопчика, що то все дурниця — шаманські обряди, заклинання. Він тільки мовчки потиснув руку Ніангові.
…Минула година, друга. Океан був спокійний. У Феді, як і раніше, було журно й тривожно на душі. Хлоп'ята стояли біля борту і дивились, як над поверхнею спокійної зеленкуватої води здіймались у повітря летючі риби. Ось злетіла одна, за нею друга… А ось уже ціла зграйка синюватих летючих риб промчала біля самої каравели.
Повз хлопчиків ло носової надбудови пройшов Доменіко, і скоро почувся його голос:
— Сеньйоре Гуго, вас кличе до себе дон Дієго!
Скоро з'явився алхімік. Проходячи повз Федю, він кинув уїдливо:
— Де ж твоя буря, чужоземцю? — і з виглядом переможця сховався в каюті капітана.
Ніанг смикнув Федю за рукав.
— Дивись, дивись! — радісно вигукнув він. — Та не туди! Он бачиш?
Тепер і Федя помітив на горизонті невеликі прозорі пір'їсті хмари, відчув, як в обличчя йому дихнув легенький вітерець. З кожною секундою він усе сильнішав. Паруси розправились, напнулись, і каравела рушила з місця.
— Це ж буря! Буря! — загукав Ніанг. — Ми перемогли! Ми перемогли Гуго!
Але Федя боявся радіти. Можливо, це просто шквал? Налетить, і за годину знову затихне…
Та скоро в природі все змінилось. Небо набуло червонувато-оранжевого відтінку. Вітер подужчав, зашумів, засвистів у снастях. Заходили високі круті хвилі з білястими гребенями. Міріади бризок полетіли на каравелу. Федя й Ніанг одразу стали мокрими з голови до ніг.
На сході все вище й вище громадились важкі зловісні хмари. Ось вони вже заволокли все небо. Посіріло. Настали сутінки, наче ввечері. Стріли блискавиць полоснули по небу, загримів грім, мов гігантська артилерійська канонада. Почався ливень…
Забігали стривожені матроси. З наказу Дієго вони кинулись по вантах прибирати вітрила, але змушені були відступити. Каравелу кидало то на правий, то на лівий борт. Часом здавалося: ще мить-друга, і вона, втративши стійкість, перекинеться догори дном.
Капітан, вимахуючи палицею, щось кричав. Кілька матросів, і серед них Педро, знову видерлись по вантах. У Феді завмирало серце, коли він дивився на відчайдушних сміливців. Один хибний крок, неправильний рух і — неминуча смерть. Якимось чудом матросам вдалося видертись на реї. Та це був тільки початок. Тепер їм належало зробити найважче — прибрати вітрила… Оскаженілі вітрила виривалися з рук, намагалися скинути матросів униз, на палубу або в хвилі розлюченого океану.
Поєдинок людей з розлюченою стихією йшов не на життя, а на смерть. Там, нагорі, всі розуміли, що зараз від них залежала доля каравели і дорога кожна мить, кожна секунда. Найменше зволікання загрожувало загибеллю. На довершення всього вітер, ніби знущаючись з безпорадності людей, щохвилини змінював напрямок, налітаючи на каравелу з різних боків-то з заходу, то з півночі, то з південного заходу. Вітрила оглушливо лопотіли, тріпалися. Тривожно скрипіли щогли. Горішнє вітрило раптом роздерло на клапті…І все ж матросам пощастило вийти переможцями і прибрати вітрила. Це було вчасно. Тепер океан був схожий на киплячий казан. На палубу ринули оскаженілі хвилі. Клекочучі, спінені потоки води змили за борт клітку з собаками, щити, які відгороджували вогнище.
Хлоп'ята, вхопившись за руки і балансуючи на хиткій палубі, кинулись до каюти. Кожен крок потребував неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, перехоплював подих. Коли каюта була зовсім поряд,
