багатопудова зеленава хвиля накрила хлопчиків, збила з ніг, закружляла і потягла. «Усе, кінець!» — з жахом подумав Федя. На щастя, на шляху виявився баркас. Коли б не він, хлопців напевно б змило за борт.
Як тільки-но зринула хвиля, чиясь дужа рука схопила Федю за сорочку. Він побачив перед собою Адальберто. Той щось кричав, але голос його тонув у ревищі бурі. Адальберто стрімко кинувся до люка, відчинив його і штовхнув хлопчиків у трюм.
Розхитуючись на гаку, ліхтар тьмяно освітлював то одну, то другу частину трюма. Шпангоути погрозливо поскрипували. Здавалося, вони не витримають ударів хвиль, і судно ось-ось розвалиться на частини.
Не встигли хлоп'ята опам'ятатись, як у трюм стрімголов ввалився Луїс.
— Ох-ох-ох! — застогнав він. — Кінець світу, ваша високість! Ще не бачив такого шторму. Що там діється нагорі! Пекло, справжнісіньке пекло! Руль пошкодило, а Габріеля так стукнуло об щоглу, що…
Слова Луїса потонули в страхітливому гулі. Сильний поштовх потряс каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому примостився Федя, вилетіло з-під нього і збило з ніг конопатника.
— Кінець, тонемо! — заверещав Луїс і, скочивши на ноги, кинувся вгору по трапу.
Новий поштовх — Луїс зірвався. Охаючи і потираючи забитий бік, конопатник жалібно заголосив:
— Який же я дурень! Казала мені мати: «Зостанься, не їдь, хіба тобі погано в дона Гарсіласо?» Так ні, не послухав, розбагатіти захотів. Тепер буду на дні морському акул годувати…
Знову відчинився люк. З потоком води з'явився Доменіко. Побачивши Луїса, він розлютувався.
— Якого дідька тут стовбичиш?! Тебе навіщо послали в трюм? Обшивку оглянути, а ти тут теревені розводиш. Ходімо! — і Доменіко, знявши ліхтар, став пробиратися до носа. За ним, тримаючись за перегородки, нехотя поплівся Луїс.
Час від часу вони спинялися і прислухались.
— Щілина! — раптом тривожно вигукнув Доменіко. — Щілина!
Крізь тріщину в обшивці стрімко надходила вода. Доменіко й Луїс намагалися законопатити щілину. їм допомагали Федя й Ніанг. Проте вода, хоч і повільно, продовжувала прибувати. Плавали, погойдуючись, якісь ящики, ганчір'я, чиїсь старі черевики…
Небезпека подесятерила сили, і щілину врешті-решт удалося затулити.
— Ви, герцог, побудьте тут, прислухайтесь, — промовив Доменіко, — а ми з Тюленем подамось нагору.
Тільки тепер Федя відчув, що остаточно вибився із сил. Паморочилось у голові, підступала нудота, нило в спині.
А шторм не затихав, і Кудряшеві здавалося, що цьому кошмарові не буде кінця.
Розділ двадцять четвертий
СУБОТА — ОСТАННІЙ ДЕНЬ
Буря шаленіла всю ніч. Тільки на світанні шторм нарешті затих. Змучений і виснажений, Федя піднявся на палубу. Тепер каравелу важко було впізнати. На щоглах зламало декілька рей. Більше за всіх постраждала грот-щогла. Ураганний вітер зірвав грот-стеньгу і грот-брам-стеньгу, пошматував ванти. Сумний вигляд мала кормова надбудова. На ній знесло перила, кормовий ліхтар… Дві гармати зникли безслідно, і там, де вони стояли, в борту зяяли здоровенні діри. Дісталося й акростолю: різьблену фігуру Нептуна розкололо навпіл.
Поволі розвіялись хмари, і на небі знову засяяло сонце. Тільки мертва хвиля нагадувала про недавній шторм.
Похмурий, без камзола, в пошматованій на грудях сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Коло нього, як завжди, тупцяв Доменіко.
— Що, сеньйоре Дієго, цілий він? — кивнув він на компас.
— Цілий то цілий, от тільки чи правильно показує? — з сумнівом промовив Дієго. — Поклич Адальберто, хай перевірить.
Капітан повернувся до Феді:
— Ось, герцог, помилуйтесь, — театральним жестом обвів він рукою довкола себе. — Бачите, в що перетворилась каравела? Ви ж знали про шторм і не попередили мене! І ось маємо… Добре, що ще самі вціліли!
Федя сторопів. Ну, тільки подумати! Виявляється, він ще й винен!
— А ви ж не повірили мені! — вигукнув Кудряш. — Хай тепер милується ваш пройдисвіт Гуго!
— До речі, а де Гуго, іржавий якір йому в бік? — гаркнув капітан. — Доменіко, давай його сюди!
Матрос стяг з голови капелюха.
— Гуго загинув… Альфонсо мені розповів, що сам бачив, як старого змило за борт.
— Туди йому й дорога, негідникові! — капітан щосили стукнув палицею об палубу. — Будь я тричі проклятий! Навіщо тільки повірив старому ослові?
— А я ж казав вам, що його високість герцог мав рацію, — з ледве вловимим докором промовив Доменіко. — От і вийшло…
— Що ти мелеш? Коли ти мені говорив таке? — обурився Дієго.
— Я… я хотів, — пролепетав Доменіко, — та не встиг… Ви б однаково мене не послухались…
— Дивись мені,— погрозив кулаком Дієго. — Теж порадник знайшовся!.. Але цей негідник Гуго хитрюга — і тут викрутився, — процідив він крізь зуби. — Знав же, коли втонути. Та трясця з ним: собаці — собача смерть! Шкода тільки, що немало грошей з мене витяг на всякі там мензурки та реторти…
З люка в трюмі показалась голова Педро.
— Восьминоже, — гукнув його капітан, — коли поставиш нові реї і стеньги?
— Думаю, до вечора впораємось.
— Гаразд. А потім візьмешся за борт. — Він повернувся до Кудряша. — Ідіть, герцог, до каюти. Тут вам робити зараз нічого…
Федя й Ніанг не впізнали каюти. Все було мокре й поперекидане догори дном. Хвилі порозбивали вікна, зірвали двері, і вони тримались на одному завісі. Клітку з папугою перекинуло і занесло в глухий куток.
Забачивши Федю, папуга настовбурчив пір'я, розправив крила і гортанно прокричав:
— На абордаж, на абордаж! Давай вина, шельмо!
Ніанг поставив клітку на місце і взявся наводити лад у каюті.
Барометра на стіні не виявилось. Федя знайшов його під ліжком, з розбитим склом. Уцілів тільки футляр, стрілки й механізм поділись невідомо куди. Хлопчик журно похитав головою: шкода, що він не сховав барометр у рюкзак. Тепер уже нічим буде завбачати погоду. Треба сказати про це капітанові…
— Ніанг, я на хвилинку вискочу на палубу, а коли вернусь, допоможу тобі,— Федя рушив до дверей і тут раптом угледів себе в дзеркалі. З несподіванки він відсахнувся. На нього дивився хлопчик з сумними карими очима. Скуйовджений чуб стирчав на голові, ніс загострився. Губи запеклись, на правій щоці синець. На лобі здоровенна гуля. Ноги подерті, в синцях, сорочка чорна від бруду, штани збоку розпанахані…
«Невже це я? — сумно подумав Кудряш. — Як же я змінився за ці дні! Обріс, весь у грязюці. Ґудзики на сорочці з м'ясом повідривані… Оце так мандрівник! Побачили б зараз мене тато й мама… — Він важко зітхнув: — Так, нелегко тобі, Федю, доводиться в шістнадцятому столітті… І це тоді, коли ти користуєшся привілеями коронованої особи, живеш у капітанській каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… А це ж тільки початок. Що буде далі? — Федя відігнав від себе невеселі думки. — Ат, поживемо — побачимо…»
Він вибіг на палубу. І в цей час з носової надбудови боязко визирнув… Гуго.
Дієго, коли побачив його, позеленів від злості. Алхімік позадкував, та грізний капітанів окрик зупинив його.
— Так ти, виявляється, живий, іржавий якір тобі в бік!
Гуго впав навколішки і дико по-вовчому завив; голова його засмикалась.
— Змилуйтесь! Простіть! Я все робив і робитиму для вас! Мені вже недовго лишилося жити на білому світі! Клянусь перед лицем смерті, що зроблю вас…
