— Бери ще, — запропонував Федя.
— Що це у вас, герцог? — несподівано вигукнув Доменіко.
Усі повернули голови до хлопців. Обличчя в моряків витягнулись, очі жадібно заблищали. Луїс так і застиг з розкритим ротом.
Дієго різко підвівся з-за столу.
— Дайте і мені! — заревів він. Федя, не розуміючи, простяг коробку:
— Будь ласка… Беріть. І ви, Луїсе, і ви, Доменіко…
Дієго схопив цілу жменю, за ним кинулись Луїс, Доменіко й алхімік. Відштовхуючи один одного, вони тремтячими пальцями миттю розхапали леденщ та поховали їх до кишень.
— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддасте діаманти?
Тільки тепер Федя зрозумів, що капітан і всі присутні сприйняли цукерки за коштовності.
Якимсь чудом на дні коробки залишилось декілька леденців. Федя поклав їх у рот, хрумкнув зубами. Очі у всіх округлились.
— Навіщо ти їси каміння? — отетерів Ніанг.
— Яке ж це каміння! — зареготав Кудряш. — Ти спробуй сам!
Ніанг боязко поклав у рот один леденець, потім другий, поворушив язиком, і обличчя його розпливлося в радісній усмішці, його приклад наслідували й інші. Голосно сопучи, вони з зосередженим виглядом, наче здійснюючи якийсь таємничий обряд, смоктали цукерки. Першим розправився з леденцями Луїс.
— Ще б трохи, ваша високість, таких солодких камінців, — благально подивився він на Федю.
Але той тільки розвів руками: цукерок більше не було.
До каюти зайшов Адальберто. Капітан зустрів його запитанням:
— Ну, що там? Нема вітру? Адальберто безнадійно махнув рукою.
— Боюсь, чи не попали ми в зону екваторіальних штилів. Тут можна застряти надовго… Про всяк випадок я наказав бути всім напоготові, може, виберемося з цього клятого місця.
— Правильно, — схвалив Дієго і без усякого переходу сказав: — Коли б ти знав, як пригостив нас герцог! Ти багато втратив. Он Луїс, той нюхом відчув…
— Авжеж, сеньйоре Дієго, — жваво підхопив Луїс, — добре попоїсти я люблю.
— Тобі вола дай, ти сам його стріскаєш, ще й добавки попросиш, — глузливо промовив Доменіко. — Пам'ятаєте, доне Дієго, як біля Канарських островів ми закинули сіть і спіймали здоровенну камбалу? Тоді Луїс не встав, доки не прикінчив ту камбалу. — Він зареготав. — її б на десятьох вистачило, а він один упорався!
— Ага, — буркнув капітан, — я тоді ще мав розмову з Луїсом.
Конопатник зашморгав носом.
— Авжеж, було таке, сеньйоре Дієго. Ви тоді зі мною добре поговорили… Цілий тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись… Та тільки дуже вже смачна камбала попалась, не помітив, як і з'їв її…
— А скажи, Луїсе, — озвався капітан, — якщо я накажу боцманові видати тобі солонини… Ну, хоч би піварроби, з'їси за один раз?
Луїс важко зітхнув, лупнув маленькими очицями і благально промовив:
— Буду щиро вдячний', сеньйоре Дієго, зробіть таку ласку… — він поплескав себе по животі.— Хе-хе, сюди не те що піварроби, ціла арроба ввійде! Ще й для винця містечко знайдеться…
«Що він говорить? — жахнувся Федя. — Арроба — це ж дванадцять з половиною кілограмів!»
— Ще як був я в дона Гарсіласо, — згадував Луїс, — так він не раз бився об заклад зі знатними кабальєро, що я, не встаючи, з'їм казан ольї з бараниною. А в казані було рівно три чверті арроби… Ще й бурдюк вина — чотири ассумбари — випивав після цього. Дон Гарсіласо завжди вигравав на моєму животі…
— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Чотири ассумбари — відро вина! Мула з ніг звалить! — Він повернувся до Адальберто. — Що, може, зіграємо в кості? А то, бачу, Гуго щось пісний став. Я таки добре почистив його гаманець!
Пілот відмовився.
— Що ж, доведеться нам продовжувати, Гуго.
Алхімік роблено всміхнувся і неохоче сів у крісло. З усього було видно, що грати він не мав ні найменшого бажання.
Адальберто підсів до хлоп'ят. Якийсь час він стежив, як Федя пояснює правила гри в шахи Ніангові, а потім вони вдвох з Кудряшем зіграли три партії. Усі три пілот виграв. Четверту партію Федя грав дуже обережно. Не втрачав пильності і Адальберто. Заклавши руки за спину, він ходив туди й сюди по каюті.
— Що це? — раптом спинився Адальберто біля барометра.
Капітан повернув голову. Незнайомий предмет привернув загальну увагу. Всі стовпились біля загадкової коробки, намагаючись дізнатися, що це і для чого.
Бажаючи пояснити будову барометра, Федя зняв його із стіни і ахнув: тиск падав.
— Шторм! Наближається шторм! — вигукнув Кудряш.
— Глузуєш із нас, чужоземцю! — проскрипів Гуго. Він уперто уникав називати Федю герцогом. — Жодна розумна людина не повірить у твої байки… Де ж це бачено, щоб якась жалюгідна коробка могла вгадувати погоду?! Розташування зірок передбачає штиль ще на тиждень. Ми не такі наївні, як ти гадаєш! Може, Луїс чи Доменіко й повірять тобі, але я… — Гуго гордо стукнув себе в груди. — Мене тобі не вдасться обдурити!
— Стривай, — спинив алхіміка капітан, — давай розберемося. — Але Гуго вже скипів.
— Я його бачу наскрізь! — верескнув він. — Це хитрий досвідчений чарівник! йому… йому п'ять тисяч років!
Луїс і Доменіко тільки лупали очима, Адальберто розсміявся.
— П'ять тисяч років… Чи не замало це для хитрого й досвідченого чарівника, шановний докторе?
Тепер Гуго напав на Адальберто.
— Ти єретик! — закричав він. — Ти злигався з чародієм, бачу по очах.
— Доне Дієго, — спокійно промовив Адальберто, — шкода, але мені здається, що в бідолахи доктора не всі дома.
— Це в тебе не всі дома! — гнівно вигукнув Гуго і, хрьопнувши дверима, вибіг із каюти.
Федя був щиро вдячний пілотові: добру дав відповідь алхімікові. Але чому мовчав капітан? Невже він повірив у слова Гуго?
Тим часом Дієго, кульгаючи, пройшовся по каюті.
— Звісно, герцог, Гуго вас зненавидів після того, як ви посадили його в калюжу з бальзамом Галена. Я переконався, що ви не по роках освічений… Але ж Гуго… Гуго доктор, алхімік і астролог, на гороскопах добре розуміється… Одне слово, задали ви мені таку загадку, що не знаю, кому й вірити… — капітан нервово затарабанив пальцями по краю стола.
Задумався і Федя. Ну як їм докажеш, що барометр не обманює? Врешті Дієго сказав:
— Доменіко, подивись, що там на обрії. Підіймись на спостережний майданчик.
Матрос кинувся виконувати наказ. Було чути, як по дошках палуби зашльопали його босі ноги. За кілька хвилин Доменіко, відсапуючись, уже доповідав:
— На небі ні хмарини… Море спокійне…
— Гаразд, — капітан повернувся до Адальберто — А ти як вважаєш? Яка твоя думка?
Пілот помовчав.
— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив навколо місяця коло… А кінці хмар — наче котячі хвости. Це вірна ознака негоди… А втім, хто його зна? Не завжди прикмети підтверджуються… Гадаю, нам ліпше підготуватись і зарифити вітрила.
— То, виходить, по-твоєму, що герцог має рацію? Тоді треба дати наказ матросам…
Хоча стривай. А раптом виявиться, що правий Гуго, і ми тільки даремно будемо марудитися з вітрилами? — Дієго посміхнувся і підійшов до клітки з папугою. — Здається, Лоренсо, я знайшов вихід! Покладусь на фортуну. Ану, лишень, Доменіко, кинь кості.
Федя знизав плечима: в таку хвилину капітан грає в кості?
