загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.
Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.
Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал- соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.
У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]
У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).
У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10 % «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.
Це, що я згадав спершу про реставрації та каварні, не має означати що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було зустрічати галичан і в опері, і в театрах. Дойче Музеум не був тоді паскарським осередком, а що бодай у двох третинах було повно експонатів. Там часто можна було бачити наших стрільців. З природи речі відвідували Армемузеум. Дуже часто лазили, як їх український попередник, Максим Крушенко, на статую Баварії, словом — були всюди, включаючи сюди й університет, де українців було тоді лиш кільканадцять. Та найбільшою, мабуть, фреквенцією тішилися ботанічний сад та зоопарк, де тоді ще дійсно було що оглядати. Що в зоопарку вельми популярні були павіяни й інші їх кревняки, це хиба не дивно.
Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи про внутрішньо-касарняні можливості розривки, як: кіно, кантина і т.д.
Цей інтересний матеріял, це були хоч би самі наші співмешканці, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого Запасного Полку Зенітної Артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі духа епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання у німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про «Кампфґемайншафт», а то й простіше, а головне — щиріше, як напр., один знайомий німець сказав — «ідея ідеєю, а каноненфутер — каноненфутером». Чого, як чого, але отвертости цій людині не можна було відмовити.
«Авслендерів» було тут повно. Отже, ми, вальони, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці, поляки. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористали з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на роботу. Вітрячи за тим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менше небезпечну, «хоробрі» нащадки римлян лавами посунули голоситися. Що це зробили й правдиві німці, не треба казати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії — а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси на Фраймані такі німці, як: Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, був. сержант румунського летунства Траян Теляга з Бесарабії, дуже часто бував у нас і добре з нами жив. Від нього і на його відповідальність оця історія.
Інші вичислені ґерманські народи — це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано- ґерманських формацій, як полки, т. зв. «Бойтеґермане», «Вестлянд», дивізії «Вікінґ». З цими людьми ближчих зносин не було та й ніхто їх не шукав.
Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.
Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.
Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.
Нойгамер
Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу
