нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по- російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»? [31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен» [32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка, з дому графиня Гамільтон, була шведка, говорила по-німецьки, як чужинка, а з ним — лиш по-шведськи. Під час війни вона часто бувала в Швеції, і про ті її поїздки до Швеції кружляли по дивізіоні, головно, серед німецького персоналу, цілі леґенди. Звідти напр. мав Кюстер завжди правдиву каву, яку, по його власних словах, вижебрував у нього командир дивізії, Фрайтаґ, що позволяло Кюстерові зробитися «сірою еміненцією» в дивізії. Однак, думаю, що його всемогучість мала ще й інші джерела, бо він мав колосальні зв'язки в міністерствах, сам працював щось 12 літ з ранґи поручника в мін. авіяції, а в есесівському Фюрунґсгауптамті[33] мав впливи, зовнішнім виразом яких була дружна кореспонденція з багатьма міродайними старшинами. Оця Кюстерова, з одної сторони «ненімецькість», а з другої — всемогучість, довела до цього, що його постать усе була овіяна серпанком таємничости та двозначности. Під Бродами він пропав безслідно.
Другий, гідний уваги, «німак» — це згадуваний ад'ютант Еміхен. До 1942 поручник поліції, спершу в Бремені, відтак, після його ж слів, командант охорони гетта в Лодзі, типова «плюсква», смішної постави та з пискливим голосочком, нелюблений стрільцями, погорджуваний німцями, зате з величезними амбіціями — словом, — клясичний приклад «іберменша» в знаному сенсі.
Від перших днів нашого побуту в Нойгамері зачали до нас, майже щоденно, приходити німецькі підстаршини, як функційні. Були між ними ліпші, чи гірші, такі й інші, назагал — всі вважали службу в ненімецькій частині синекурою, сполученою з різними матеріяльними вигодами.
До Нойгамеру приїхали ми чи не найпізніше з усіх дивізійних частин, отже, квартири наші були далеко не найкращі.
Стояли ми в т. зв. «Гінденбурґляґрі», серед моря пісків, у бараках, де колись мешкали совєтські полонені, коло нас санітарний дивізіон, а далі господарський курінь.
Нойгамер — це такий же вишкільний табор, як і Гайделяґер, але іншого типу. Побудований у своїй основній частині ще до першої світової війни, до формування великих бойових одиниць надавався непогано… За старою німецькою системою, розположений далеко від міста, в пісковій пустині. Нойгамерський табор мав одначе характер військового містечка з улицями, мурованими, поверховими касарнями і т.д. Режим у ньому, як у всіх подібних німецьких центрах вишколу. Перед нами кватирувала тут 13 хорватська дивізія «Ганджар», по однозгідній опінії німців, «дер ґресте заугауфен унтер аллєн СС-дивізіонен». [34] Їх запасний курінь стояв тут ще довго, і смішні червоні фези з «помпончиками» належали до нормального образу Нойгамеру. Одною з яскраво від'ємних сторінок Нойгамеру було те, що його адміністрація була в руках «Вермахту»; відома річ, що у «Вермахті» крали більше, ніж в СС. Тому теж нойгамерський харч був скупий і поганий. Їдучи до Нойгамеру, ми всі горіли з цікавости, як тепер дивізія виглядає, що чувати в новому українському осередку, в Галичині і т.д. Тоді теж відбувався саме т. зв. «перший айнзац», про який у нас на Фраймані, кружляли різні, часом доволі фантастичні, поголоски. Так, що приїзд до Нойгамеру вижидали всі з напруженням, від командира, до останнього стрільця, чи пак «канонєра». Судилося нам доволі скоро задоволити оцю оправдану цікавість.
У Гайделяґрі, як сказано, наше вояцтво виглядало бездоганно. Рівно ж і в Мюнхені клали велику вагу на зовнішній вигляд. Так, що ми, «флякісти», перейшли під цим оглядом доволі сувору школу, яка дісталася зрештою всім, що побували в Німеччині на спеціяльному вишколі, та мали вже вироблений певний військовий смак.
Цей наш смак мав бути виставлений на важку пробу підчас перших наших днів у Нойгамері. Бо дійсно, не було чим захоплюватися. У кропив'яних, здебільша вже зношених мундирах, які держалися лиш до першого дощу, сторчали невдоволені, заспані, голодні добровольці, при чому тут уперше прийшлося б в багатьох випадках взяти слово «доброволець» в лапки. Черевики нечищені, без камашів, в більшости, зрештою нелюблених, шоломи «набакир», у декого кількаденний заріст. Підстаршини (мова йде про підстаршини чужих армій, яким признано ранґи без попереднього військового перевишколу за німецькими приписами), здебільша неенерґійні несли службу без тої верви, що саме робить цивіля військовим. Ми, що привикли до салютування кожному підстаршині, не без утіхи зауважували здивовані лиця українських підстаршин, яким салютували наші артилеристи. А говорилося загально, що ще місяць-два й дивізія вирушає латати пошарпаний «Остфронт»!
Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.
В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже
