Підполковник Луговий два дні провів у автодорожному інституті. Разом з охоронником Балашовим вони передивлялись фотографії в особистих справах 850 студентів заочних і стаціонарних факультетів. Деякі фотографії викликали сумнів в охоронника, і Луговий такі справи клав убік. Всього їх відібрали двадцять сім. Проте це було тільки початком. Адже згідно з кримінально-процесуальним кодексом підполковник зобов'язаний був показати Балашову кожного запідозреного студента зокрема, і все це треба було оформити окремим протоколом.
Коли пішов останній студент, Балашов вибачливим тоном мовив:
— Не гнівайтесь на мене, товаришу начальник… Сам бачу, погано вийшло, і ви зі мною лише час згаяли. Набрехав мені той негідник, що вчиться у нас.
— Виходить, обдурив він вас. Але чого я маю на вас гніватись? Звичайно, шкода часу… Ну що ж… в нашій роботі й таке трапляється. Для того, щоб відкопати істину, часто-густо доводиться перевіряти десятки різних сигналів, заяв, припущень. Без цього не буває. Але працювали ми з вами недаремно. Уявіть собі, що він дійсно сказав вам правду, а ми б не звернули уваги… Для нас є правилом — обов'язкова перевірка будь- якої заяви, навіть коли вона на перший погляд здається не зовсім імовірною.
— Як же ви тепер розшукаєте його? Адже в нашому місті людей мало не мільйон…
— Важко, звичайно, — визнав підполковник. — Але повинні, зобов'язані знайти.
З автодорожного інституту Андрій Остапович заїхав в управління легкої промисловості раднаргоспу, де застав майора Кульбича.
— Товаришу підполковник, — доповів Кульбич, — закінчив вибірку за нарядами. Ратин в цьому році надходив у 25 ательє мод і на дві швейні фабрики: «Труд» і «Спартак». Ось список. Копію віддав Олійникові і доручив його групі сьогодні ж перевірити ательє.
— А встигнуть?
— Впевнений. В групі сімнадцять чоловік, всі забезпечені автомашинами та мотоциклами. Передусім їм потрібно встановити одне: чи надходив ратин кольору морської хвилі. Здається, розбудіть мене серед ночі, — пожартував Кульбич, — то і тоді скажу: драп-ратин «флаконе», артикул 3663. Адже два дні документи перериваю. Вчора в міськторгвідділі, сьогодні тут, в раднаргоспі. Стоси нарядів, накладних, розпоряджень довелося переворушити. Тепер ще лишилося під'їхати в «Спартак» і «Труд».
— Поїдемо разом.
— А як справи у Шилова?
— Дзвонив. Перевірка баз і магазинів підходить до кінця. Про наслідки доповість увечері.
На фабриці Лугового і Кульбича зустрів директор. Він привітно поздоровався і одразу запросив оглянути реконструйовані цехи.
— Якби у нас був вільний час, неодмінно б скористалися з вашої люб'язності, — сказав Луговий, — але зараз у нас порахована кожна хвилина…
— Тоді чим можу служити?
— Нас цікавить, чи надходив у цьому році на фабрику драп-ратин «флаконе» кольору морської хвилі й маренго, — сказав Кульбич.
— По-моєму, надходив. А втім, якщо не заперечуєте, я запрошу головного бухгалтера, він дасть точні відомості.
Директор не помилився.
На фабрику «Труд» Луговий і Кульбич потрапили вже під кінець робочого дня. Головний інженер Світловидов, насупившись, довго і причепливо перевіряв їхні документи і, повертаючи посвідчення, сказав:
— Не можу зрозуміти, чому вас зацікавила наша фабрика. План виконуємо, охорона на висоті. Дружинники — мені доповідали — теж непогано працюють… В чім же справа?
Андрій Остапович не встиг відповісти. Задеренчав телефон. Світловидов схопив трубку.
— Так… Слухаю тебе! Тільки, будь ласка, Ніно, коротше. У мене відвідувачі… Що? Як називають корінних жителів? Старожили. Не підходить? Чому? Слово повинно починатись на «а», з дев'яти літер? Не знаю, не знаю… І потім мені не до цього. Я зайнятий.
— Донька дзвонила, — поклавши трубку, пояснив: — Захоплюється кросвордами. Рятунку від неї нема… То в чім справа? Слухаю вас.
— Ми розшукуємо злочинців, які вкрали ратин, — почав Луговий, але головний інженер не дав докінчити.
— Дозвольте! Я людина відверта, люблю різати щиру правду в очі. Вам, працівникам міліції, чомусь скрізь ввижаються шахраї. Вам лише дай людину, а справу ви їй завжди підшиєте. Крадіжка, мабуть, на копійку, а у вас уже шахраї, шахраї… Час у людей забираєте…
Можливо, іншим часом Андрій Остапович не звернув би уваги на вихватку Світловидова проти міліції, але саме зараз, коли життя Щербини було на волосину від смерті, слухати все це було боляче. Стримуючи себе, Луговий закурив і лиш тоді, не підвищуючи голосу, спокійним тоном відповів:
— Ніде правди діти, є в нас, на жаль, недоліки. Ми це знаємо і боремося з ними. Я розумію, що ви зайняті, але ми приїхали не в особистій, а в службовій справі. І мова йде не про копієчну, як ви висловились, крадіжку, а про зграю озброєних злочинців, що намагалися вбити нашого товариша. Що ж до вашого твердження, ніби працівники міліції, подібно до гоголівського держиморди, арештовують, не розбираючи винного і невинного…
Світловидов знову перебив.
— В уроках політграмоти я не маю потреби. Коротше, що ви хочете?
Тут уже Кульбич не витримав.
— Ваша позиція щонайменше дивна. Розшуки злочинців не тільки справа міліції, це— обов'язок кожного радянського громадянина. Доводиться лиш дивуватись, що замість того, щоб подати нам допомогу, ви, посилаючись на зайнятість, витрачаєте час на зовсім непотрібні розмови… Так от: фабрика «Труд» в цьому році одержувала ратин. Нас цікавить, коли він надходив, звідки, в якій кількості, якого артикула, кольору, виробки і гатунку.
— Гаразд, — буркнув Світловидов. — Я дам розпорядження.
За двадцять хвилин Луговий та Кульбич ознайомилися з довідкою. Фабрика «Труд» теж одержувала ратин, схожий на крадений.
— Влаштовує вас? Може, потрібна моя допомога, роз'яснення? — ущипливо спитав Світловидов.
— Ні, дякую, — відповів Луговий. — Все зрозуміло. Поки що до побачення. — У дверях він затримався. — Можете передати своїй доньці, що корінні жителі країни по-латинському аборигени, по- грецькому — автохтони. Обидва слова починаються з «а». І одне і друге з дев'яти літер.
Головний інженер витріщив очі, хотів щось сказати, але так і не сказав.
Уже в машині Кульбич несподівано голосно розсміявся:
— Добре ви його провчили, Андрію Остаповичу. І звідки в людини такі застарілі погляди на міліцію? Адже кожен з нашого відділу закінчив інститут або університет.
Луговий мовчав.
Шелестіли шини, пругкий вітер залітав у машину, освіжав обличчя.
— Мені чогось здається, що шахраї орудують саме на цій фабриці, — трохи згодом задумливо мовив Кульбич.
— Олегу Гарасимовичу, це мені вже не подобається. Ви поспішаєте з висновками. Видно, дається взнаки особиста неприязнь до Світловидова. Особисті симпатії чи антипатії не повинні позначатися на розслідуванні. Пам'ятаєте слова Дзержинського: «У чекіста голова повинна бути холодною, а серце гарячим»?
НАРАДА
Тільки-но Андрій Остапович зайшов до себе в кабінет, як з'явився Шилов і доповів про наслідки
