таблицю, але ми всі бачили, що тут літають як примітивні „етажерки”, так і вельми симпатичні двомоторні машини з обтічним корпусом і складної форми крилами, спроектованими за всіма правилами аеродинаміки.
— Стосовно літаків, я звернула на це увагу, — сказала Краснова, не озираючись; вона керувала шатлом, тримаючи його на висоті двадцяти кілометрів — цілком достатній, щоб нас не могли помітити знизу. — І ще дивувалася, чому вони досі експлуатують цей брухт, якщо вже вміють будувати більш-менш пристойні машини.
— Для них це не брухт, старпоме. „Етажерки” цілком відповідають тутешньому технічному рівню. А от „більш-менш пристойні” літаки значно перевершують цей рівень. І аеродроми в деяких містах аж надто великі, з набагато більшою пропускною спроможністю, ніж потрібно зараз і протягом найближчих десятиліть. — Сьюзан прокашлялася. — Є й інші приклади, крім автомобілів та літаків. Дуже розвинена гірничовидобувна й переробна промисловість — непропорційно до інших галузей економіки. Звичайно, ви можете сказати, що я надміру захопилася паралелями з нашим минулим і не враховую місцевої специфіки. Тоді як вам сподобається це?
Вона вивела на екран нову картинку, і я миттю почервонів. Близько години тому, коли ми пролітали над великим містом, я возився з бортовим телескопом у пошуках чогось цікавого і випадково зазирнув у внутрішній дворик однієї розкішної вілли. Там, біля басейну, засмагала в шезлонзі молода, дуже приваблива й цілком гола дівчина, і я не втримався від спокуси трохи попідглядати за нею.
Втім, Сьюзан цікавила не відсутність одягу на дівчині. Вона зробила стоп-кадр і сказала:
— Зверніть увагу: панночка в навушниках. У маленьких навушниках, а не в здоровенних, що затуляють усі вуха. Але не зупинятимуся на таких дрібницях. Важливіше інше — навушники під’єднані до невеликого предмета на столі. Він стоїть торцем, тож нам залишається тільки гадати, що то таке — радіоприймач чи програвач. Та це й не має значення. Головне, що він малих розмірів, і від нього не тягнеться дріт зовнішнього живлення. Отже, пристрій не може бути ламповим, він як мінімум працює на напівпровідниках. А це вже нова доба в техніці. На Землі перші транзистори з’явилися лише після атомних бомб.
— Справді цікаво, — промовив Лопес. — Останній ваш приклад видається мені переконливішим, ніж з автомобілями та літаками. Гм… Тепер, схоже, ясно, що сталося з пасажирами „Ковчега”. Майже чотириста років тому вони інфільтрувалися в тутешнє суспільство, а їхні нащадки зараз займають провідне становище в промислово розвинених країнах.
З усього було видно, що Сьюзан не згодна з адміралом, проте заперечити нічого не встигла, оскільки її випередила Краснова:
— А ось, якщо не помиляюся, одна з тих ексклюзивних машин. Прямісінько під нами. Нiчого сказати, хвацько мчить по ґрунтовці! Ще чого доброго… Ой!..
Я глянув на екран телескопа якраз тієї миті, коли яскраво-червона машина з тонованими вікнами на великій швидкості буквально злетіла на пригорок, а при спуску втратила зчеплення з дорогою, її знесло на узбіччя, там вона перекинулась і залишилася лежати догори дриґом.
— Чорт! — вилаявся Йосідо. — Зараз вибухне. Ці авта на бензині…
— Як правило вибухають лише в старих історичних фільмах, — зауважила Сьюзан. — Але цій машині вибух ні за яких обставин не загрожує. Зараз чітко видно, що вона не має вихлопної труби, а отже, її двигун — електричний.
— Ради Бога! — озвався я роздратовано. — Яка різниця, електричний двигун чи бензиновий! На наших очах люди потрапили в аварію, а поблизу немає нікого, хто міг би допомогти їм… якщо вони ще живі. — І я наказав Красновій: — Йдемо на зниження, Ольго. Ми мусимо надати постраждалим допомогу.
— Виконую, кеп, — відповіла вона і, не зволікаючи жодної секунди, поклала шатл у круте піке.
— Ви вважаєте це необхідним, капітане? — пролунало запитання від Лопеса.
— Безперечно, адмірале. Не кажучи вже про моральні міркування, це буде гарним початком контакту. Адже люди на машині напевно належать до місцевого істеблішменту, з яким нам і доведеться мати справу. Головне, щоб вони вціліли.
— Тільки будьте обережні. Якщо пасажири загинули, негайно забирайтеся.
— Добре, — відповів я і повернувся до Сьюзан. — Висаджуємося, Сью. Приготуй усе необхідне для першої медичної допомоги.
— Я з вами, — тут-таки зголосився Йосідо. — Як біолоґ, я трохи розбираюся в медицині. Теоретично.
— Гаразд, — сказав я, вже виходячи з кабіни до тамбуру. — Ходімо з нами, допоможеш Сью… в теорії.
Краснова знижувалася дуже швидко. Я ледве встиг надягти належну в таких випадках польову форму з бронежилетом, взяти табельну зброю й закріпити навушник з мікрофоном, як шатл уже здійснив посадку.
Йосідо розблокував люк і першим вийшов назовні. За ним, з аптечкою в руках, ішла Сьюзан. Я був останнім, бо про всяк випадок вирішив прихопити ґравіносилки.
Йосідо негайно кинувся до машини і не без зусиль відчинив передні праві дверцята. Зазирнувши досередини, він повідомив:
— Лише одна людина, водій… Чорт, це дівчисько! Підліток. Але, здається, нічого страшного, крові ніде немає. Її врятувала протиаварійна подушка.
Він просунувся глибше до салону, а за півхвилини вибрався звідти, тримаючи на руках молоденьку дівчину, років шістнадцяти за нашими мірками, одягнену цілком по-земному — в білій блузці, бордовій спідниці, чорних панчохах і туфельках на низьких підборах. Вона була непритомна, але жодних пошкоджень на ній ми не помітили.
Йосідо дбайливо поклав постраждалу на носилки. Тим часом Сьюзан взяла з аптечки портативний медичний сканер і стала обстежувати дівчину.
— Нічого серйозного, — зробила вона висновок. — Ознаки черепно-мозкової травми відсутні; на тілі кілька невеликих синців; звихів і переломів немає; серцева діяльність і дихання в нормі… для земного „homo sapiens”. Дивна річ — фізіолоґічно дівчина цілком тотожна нам.
Йосідо мовчки знизав плечима: мовляв, для нього в цьому немає нічого дивного.
А я вгледівся в обличчя дівчини. За земними мірками вона була дуже гарненька; мабуть, і за тутешніми також. Як і в решти людей, що їх ми бачили на цій планеті, в її зовнішності не було нічого такого, чим би вона разюче відрізнялась від нас. А проте, як і передбачав Лопес, пильно вдивляючись у її риси, я вловив у них якусь незвичність, хоча не міг збагнути, в чому вона полягає. Просто зовнішність дівчини була трішечки, ледь відчутно, екзотична — що лише додавало їй привабливості.
Тим часом Сьюзан поставила остаточний діагноз:
— Втрата свідомості, найпевніше, викликана шоком. Медикаментозне втручання не потрібне. Хіба що легка стимуляція.
Видобувши зі своєї аптечки маленьку ампулу, вона роздавила її під носом у дівчини. Та відразу поворухнулась і чхнула. Потім розплющила очі й спробувала встати. Сьюзан турботливо підтримала її й допомогла прибрати сидяче положення, опустивши носилки донизу, щоб ноги дівчини торкалися землі. Мимохідь я відзначив, що ноги в неї довгі та стрункі, правда, ще надто худенькі, та все одно гарні.
З запитливою інтонацією дівчина співуче промовила якусь фразу, водночас роззираючись довкола. Очі в неї були неймовірного смарагдового кольору. У них вчувалася розгубленість, змішана з нерозумінням, — вочевидь, вона намагалася згадати, що з нею сталося. Нарешті її погляд зупинився на перекинутій машині, дівчина збентежено всміхнулася і знову щось сказала — явно винуватим тоном.
Потім вона побачила наш шатл. З місцевими літаками його сплутати було неможливо, і ми нетерпляче чекали на її реакцію.
Наступної секунди дівчина приголомшила нас, заговоривши дуже чистою, хоч і дещо архаїчною, іспанською мовою:
— Ви не з Юная, ви — земляни! Як я відразу не здогадалася!.. То ви повернулися, так? Ви більше не підете від нас?
Ми всі оніміли від подиву. Через свій навушник я почув, як у рубці корабля вилаявся Лопес. А трохи оговтавшись, він порадив:
„Увага, Еріку! Обережно, вкрай обережно заведи розмову. З’ясуй, що їй відомо.”
