— Саме так, — кивнула вона.
Я зітхнув і похитав головою:
— А для мене однаково.
— Це тому, кеп, — люб’язно пояснив Хіроші, — що в дитинстві вам ведмідь на вухо наступив.
Ея співчутливо подивилась на мене.
— Правда? Я бачила у ваших фільмах ведмедів, вони схожі на наших
Ми з Йосідо не витримали й розсміялися. Сьюзан також усміхнулася.
— Це такий образний вислів, — пояснив я розгубленій Еї. — Дивно, що ти його ні разу не чула на Новій Землі. Він досить поширений і означає, що в людини відсутній музичний слух. Як от у мене. Тому я не можу вловити різниці між двома вашими „е”. Думаю, згодом навчуся їх розрізняти, а поки… Сподіваюсь, „Ея” з неправильним „е” не означає нічого поганого?
— Поганого не означає. — Дівчина знову зашарілася. — Воно перекладається як „крихітка”.
— Тоді все нормально, — знизав плечима Хіроші й нишком осміхнувся. — Адже вас не образить, якщо кеп з вини ведмедя, що травмував йому вухо, іноді називатиме вас крихіткою?
— Ну… ні, не образить. Просто… трохи ніяково. Але я стерплю. — І Ея сліпуче всміхнулася мені.
На той час, як ми дісталися заміської резиденції полковника Айоли, його донька остаточно причарувала мене.
*
У родовому маєтку сім’ї Айола була злітно-посадкова смуга для особистого літака полковника, тому Лопес, якого супроводжував Штерн, міг дозволити собі розкіш приземлитися не на антиґравах, а в аеродинамічному режимі. Скинувши швидкість, шатл вирулив на стоянку перед анґаром, де на нього чекав господар у парадному мундирі разом із членами своєї родини — двома доньками, малим сином і незаміжньою сестрою (сам полковник був удівцем).
Що ж до мене, Йосідо і Сьюзан, то наша поява в маєтку пройшла зовсім не так урочисто, а швидше метушливо й нервово. Тоді полковник, побачивши на під’їзній алеї побиту доччину машину, дуже розхвилювався, подумав був, що з Еєю трапилась якась біда, а потім, переконавшись, що вона ціла й неушкоджена, нарешті звернув на нас увагу і був геть приголомшений звісткою, що ми не просто земляни, а
Зате перед Лопесом полковник з’явився вже в усьому своєму блиску родовитого аристократа, одного з найбагатших людей планети, що мав помітний плив в уряді Королівства Уево — наймогутнішої держави Південної півкулі.
Після обміну церемонними вітаннями, полковник запросив усіх нас до столу — тут наші звичаї збігалися, хоча, можливо, юнайці запозичили їх, як і багато іншого, в новоземлян. Обід наполовину складався зі страв латиноамериканської кухні, а решта, місцеві, були доволі екзотичні на вигляд і незвичні на смак, проте цілком їстівні. На щастя ні змій, ні жаб, ні інших земноводних, плазунів або представників царства комах юнайці (принаймні, мешканці Уево) в їжу не вживали.
Лопес їв усього потроху — рівно стільки, щоб віддати належне гостинності полковника. А от у розпитуваннях він не був таким стриманим, але Еїн батько зовсім не почувався ображеним нав’язаною йому роллю джерела інформації. Він охоче розповідав про історію свого світу, про його теперішній і колишній політичний устрій, про відносини Юная з Новою Землею.
До речі, з’ясувалося, що стосовно нашого господаря „полковник” — це не військове звання, а шляхетський титул, вірніше, його вільний переклад з місцевої мови. Понад три сторіччя тому, коли нащадки пасажирів „Ковчега” облаштувалися на Новій Землі й почали активно (хоча й таємно) втручатися в справи на Юнаї, тутешнє суспільство якраз переживало розквіт феодалізму. У більшості країн існувала складна система васальних стосунків, набагато складніша, ніж свого часу на Землі, й феодальна ієрархія нараховувала до десяти, а часом і більше ступенів. Уживати ориґінальні титули, досить довгі й перенасичені голосними, новоземлянам було важко, тому вони вирішили поставити їм у відповідність армійські звання — від прапорщиків до ґенералів.
— Нас так рвучко висмикнули з середньовіччя, — пояснював полковник, — що ми прихопили з собою купу його пережитків — зокрема титули й певні пов’язані з ними привілеї. До прикладу, я за правом народження є членом верхньої палати нашого парламенту — Королівської Ради. Всі ці архаїзми часом дуже заважають нам, проте еволюційним шляхом позбутися їх важко. А від революцій нас Бог милував.
На всьому Юнаї існувала єдина, монотеїстична релігія, що і в обрядовому плані і в доктринальному багато в чому нагадувала земне християнство. Через відсутність конкурентних вчень вона не мала спеціального терміну для свого позначення, її називали просто
— Наші історичні джерела про стародавні часи дуже куці й суперечливі. Але всі вони свідчать про те, що й задовго до катастрофи ми жили окремішньо, не підозрюючи про існування Мережі Світів. З-поміж можливих гіпотез про наше походження наразі найпопулярніші три, що мають багато прихильників як серед наших, так і серед земних істориків та археолоґів. Перша: ми нащадки невеликої кількості людей з високорозвиненого світу, що з тих чи інших причин вирішили замешкати на дикій, незаселеній планеті, а потім втратили зв’язок з батьківщиною. Друга гіпотеза, за великим рахунком, є варіацією першої: ми є далекими нащадками засланців, ґрупи кримінальних злочинців або інакодумців. А от третя гіпотеза видається мені найпереконливішою: наше суспільство — продукт соціального експерименту, що почався понад півтори тисячі наших років тому і був перерваний в результаті вже згаданої катастрофи.
— А чому ви вважаєте її найпереконливішою? — поцікавився Лопес.
— На відміну від двох перших, вона пояснює, чому ми зберегли свою мовно-культурну й релігійну однорідність. Якби суспільство розвивалося спонтанно, неконтрольовано, то за такий тривалий час наша єдина мова розпалася б на ґрупу споріднених — схоже, до речі, неодноразово траплялося в історії Старої Землі. Так само було б з релігією, а культурна реґіоналізація виявилася б значно більшою, ніж є зараз. Якщо ви уважно ознайомитеся з нашою історією, безперечно, помітите, що в ній було два сторіччя — по-вашому, майже три, — коли дедалі чіткіше позначалася тенденція до утворення регіональних діалектів нашої мови, чого раніше не було, а в релігії посилилися розбіжності, що загрожували їй розколом. Це відбувалося не в такі вже давні часи, а в період після катастрофи в Мережі Світів. Згідно з гіпотезою про соціальний експеримент, саме в той час наше суспільство розвивалося самовільно, без зовнішнього впливу. А потім ваші одноплемінники взяли ситуацію під свій контроль і поступово все владналося.
— А ви як до цього ставитеся? Вам не дошкуляє, що впродовж сторіч усім вашим світом керував хтось зовні?
— Звичайно, дошкуляє. Але з минулим я все одно нічого не можу вдіяти, а вже на моїй пам’яті земляни поводилися вельми коректно. Вони не маніпулювали нами, як ляльководи маріонетками, у нас були партнерські, хоч і нерівні стосунки. Тут треба віддати належне землянам… гм, хоча ваш термін „новоземляни” вдаліший, адже справжні земляни — ви… Так от, новоземляни ніколи не намагалися нав’язати нам те, до чого юнайське суспільство ще не було підготовлене. Вони підштовхували наш розвиток, спрямовували його в потрібному для них руслі, але робили це акуратно й послідовно.
— А як же електромобілі, персональні літаки, побутова електроніка?
— Ну, за великим рахунком, все це цяцьки. До того ж дуже коштовні цяцьки, доступні лише найзаможнішим. А коли мова заходила про щось серйозне, на зразок ядерної енерґетики або космічних технолоґій, то тут новоземляни були непохитні: ми ще не готові це прийняти. Наш уряд і уряди деяких інших країн неодноразово зверталися до керівництва Нової Землі з проханням вивести на орбіту Юная бодай кілька супутників зв’язку — за відповідну платню, певна річ. Проте вони катеґорично відмовлялися.
— До речі, про космічні технолоґії, — зауважив я. — Як мені відомо зі слів вашої дочки, новоземляни зберегли технолоґію гіпердрайву. Чому вони не намагалися зв’язатися з Землею, надіслати автоматичні кораблі зі звісткою про себе? Невже вони так і не змогли вибачити, що їхніх предків силоміць запхнули в кріоґенні камери й відрядили освоювати Есперансу?
