Полковник Айола похитав головою:
— Ні, причина в іншому. Хоча, треба сказати, гірке почуття образи таки передавалося з покоління в покоління, але зовсім не це завадило новоземлянам встановити зв’язок з прабатьківщиною. Вони просто не змогли. Ще на самому початку, коли „Ковчег” розморозив першу ґрупу людей, ті одразу захопили контроль над кораблем і деактивували його штучний розум. Що цілком природно — адже жодна нормальна людина не захотіла б жити за вказівками машини. Проте сталася неприємна річ: перш ніж ІКС було вимкнено, він встиг стерти зі своєї пам’яті всю інформацію про досліджені ним тунелі. Люди не знали, як знайти планету, що її ви називаєте Шамбалою-1.
— Атож, розумію, — кивну Лопес. — Шлях через шістдесят шість тунелів, у кожної планети — близько десяти тисяч порталів, в результаті кількість варіантів перевищує двісті лоґарифмічних одиниць… А втім, ні, це примітивний розрахунок. Виходить величина, більша за число атомів у Всесвіті. Безперечно, ланцюжки тунелів постійно перетинаються.
— Саме так, — підтвердив полковник. — За останніми оцінками науковців з Нової Землі, Мережа Світів нараховує близько трильйона планет. Все одно цифра величезна, і ймовірність знайти навмання зворотний шлях складає десятимільярдні частки відсотка. Люди з „Ковчега” намагалися шукати, вони довго шукали — але марно. Зате знайшли іншу планету з вашої галактики, вони назвали її Новою Землею й вирішили там оселитися — якомога ближче до рідного світу. Втім, ця близькість лише відносна, бо Нова Земля розташована за тринадцять кілопарсеків від Старої Землі — а таку відстань неспроможні подолати навіть їхні сучасні зорельоти.
— Наші також, — сказав я. — А ми, гадаю, значно випереджаємо новоземлян у науково-технічному розвитку.
— Безумовно, капітане. От, наприклад, на Новій Землі лише експериментують з антиґравітацією, а ви вже активно експлуатуєте її. Та й згубний вплив гіперпросторових стрибків вони досі не подолали.
Ми з Лопесом обмінялися швидкими поглядами. Так вийшло, що полковник навіть не поцікавився, яким чином ми переносимо гіпердрайв. Для нього будь-які космічні польоти — і внутрішньосистемні, і міжзоряні, — були ще абстракцією. Сам факт нашого прибуття він розцінив як свідчення того, що ми впоралися з цією проблемою, а про деталі не розпитував.
Новоземляни, як видно, досі не відкрили резистентність — і зовсім не через науково-технічне відставання від нас. Справа була в чистій статистиці. Землі фантастично пощастило, що лише після кількох тисяч безуспішних спроб було виявлено резистентного — одного на два мільйони звичайних людей. А новоземлянам так не поталанило. Та й навряд чи вони інтенсивно проводили ці дослідження, що потребували або великої кількості добровольців, або жорсткого примусу. До того ж тут, у Мережі Світів, не було такого гострого стимулу до міжзоряних подорожей — адже й без того були доступні безліч планет, поєднаних цілком безпечними тунелями.
— І от іронія долі, — тим часом продовжував полковник. — Новоземляни так мріяли встановити зв’язок з батьківщиною своїх пращурів, десь у глибині душі навіть сподівалися, що рано чи пізно ви самі їх знайдете… і пішли з Юная лише за півроку до вашої появи тут.
— Але ж Нову Землю можна знайти? — озвався Штерн.
— Так, можна. Вона за вісім тунелів звідси. Кілька годин шляху. Проте… — Еїн батько спохмурнів. — Якщо новоземляни серйозно вирішили розірвати з нами зв’язок, то після повернення останнього літака з Юная цілком могли знищити один з проміжних тунелів.
— Ага… — промовив Лопес. — То це можливо?
Полковник ствердно кивнув.
— Років сто тому такий дослід було проведено. З суто науковою метою, щоб підтвердити гіпотезу про походження розірваних вічок у постраждалих від катастрофи світах. Виявилося, що для цього досить підірвати в центрі порталу термоядерну бомбу потужністю сім тисяч мегатонн.
— І який був результат?
— Передовсім, сильно постраждали обидві планети, сполучені цим тунелем. Утім, вони й до того були мертві — новоземляни, певна річ, обрали для досліду світи типу Інферно. Також вибух зачепив десяток сусідніх планет. А тунель, у порталі якого підірвали бомбу, було знищено. Хоча не відразу — ще кілька днів він нестабільно функціонував, потім зник. Зв’язок між двома цими планетами перервався, а вільні портали було захоплено сусідніми тунелями.
— Отже, ви вважаєте, що саме таким чином новоземляни відгородилися від вас?
— Я не вважаю, — уточнив полковник, — а лише припускаю таку можливість. Проте дуже сподіваюся, що вони не наважились на такий радикальний крок.
— А ви впевнені, що новоземляни просто пішли — самі, з власної волі? Ви виключаєте будь-які інші варіанти?
— Я нічого не виключаю, адмірале. Версія з добровільним відмежуванням має свої слабини, але решта припущень ще менш переконливі. Наприклад, про раптову катастрофу — або на Новій Землі, або в одному з проміжних світів. В такому разі постраждали б сусідні планети, і ці сліди руйнувань застерегли б новоземлян, що поверталися додому або з Юная, або з дослідницьких експедицій по Мережі. Не могли ж вони всі, як один, загинути з необачності.
— А як щодо стороннього втручання? — запитав Йосідо. — Навіть коли припустити, що цивілізація творців Мережі загинула в катастрофі шістсот двадцять років тому, якісь її уламків напевно збереглися.
— І ми, мабуть, є одним з таких уламків, — зауважив полковник. — Я не сумніваюся, що в Мережі Світів існує чимало локальних цивілізацій, як відсталих, так і високорозвинених. Цілком можливо, що десь неподалік є планета, населена людьми — або нeлюдьми, — які за своїм розвитком перевершують і нас, юнайців, і новоземлян, і навіть вас, „старих” землян. Ми сторіччями могли мешкати поруч і не знати одне про одного — адже масштаби Мережі Світів непідвладні людській уяві. Тому не можна виключати, що якісь чужинці врешті виявили й захопили Нову Землю. Але тоді постає резонне питання: чому вони цим обмежилися, чому не з’явилися на Юнаї? Розумної відповіді я не знаходжу…
Розділ 14
Система телекомунікацій на Юнаї була досить розвинена, щоб лише за кілька годин звістка про наше прибуття рознеслася по всій планеті. А оскільки маєток полковника Айоли знаходився не дуже далеко від Хаїя-Уево, столиці країни, то надвечір сюди завітав цілий натовп високопоставлених гостей. Серед них були фінансово-промислові кити, на зразок самого полковника, впливові політики, посли іноземних держав, кілька членів королівської родини Уево, а також місцевий архієпископ, чий титул буквально перекладався як „перший священик країни”.
Дізнавшись про прийдешнє нашестя, Лопес переконав мене викликати з „Гермеса” Краснову та Ґамбаріні — адже більшість гостей мали прибути з дружинами, а в нашій делеґації була лише Сьюзан. Я особисто злітав за обома жінками, залишивши головним на „Гермесі” Жорже Олівейру, а заодно прихопив з собою Марсі, Симона та Мілоша.
Останнє виявилося дуже доречним, бо деякі гості приїхали не лише з дружинами, а й з дітьми у віці від дванадцяти років. Товариський і безпосередній Симон залюбки спілкувався з підлітками, Марсі також трималася непогано, хоча часом трохи ніяковіла, а от Мілош задирав носа і всім своїм виглядом показував, що дитяча компанія йому зовсім не цікава.
Цього вечора я вперше щиро радів, що не суміщаю обов’язки капітана корабля й начальника експедиції. Ми всі були в центрі уваги, нам усім докучали численними й одноманітними запитаннями, але до Лопеса, як до найголовнішого з нас, присутні буквально шикувались у чергу. Крім усього іншого, йому адресувалася ціла купа запрошень — від короля Уево, який через свого двоюрідного брата висловив побажання вже завтра влаштувати на нашу честь урочистий прийом, від іноземних послів, що діяли за вказівкою своїх урядів, і просто від представників великого бізнесу та впливових політиків. Я дуже тішився тим, що з усіма цими запрошеннями доведеться розбиратися адміралові, а не мені.
