відомо про його існування. Щоправда, церква оголосила пергамент підробкою, але ніхто в це не повірив — спростування було аж надто квапливим і катеґоричним. А до всього іншого, набув розголосу один цікавий епізод з мемуарів Ернана Кастільйо, що був президентом Нової Землі півтора сторіччя тому — якраз у ті часи, коли новоземляни перестали ховатися від нас і відкрито вступили з нами в контакт. Президент Кастільйо в подробицях описав свою першу зустріч з тодішнім архієпископом Уево і особливо наголосив, що превелебний дуже наполегливо з’ясовував у нього, чи літають їхні кораблі до інших зірок. А відповідь, що можуть літати лише в автоматичному режимі, без людей, за враженням президента, не задовольнила архієпископа.
— Тобто, — резюмував я, — однієї з умов пророцтва, на думку церкви, дотримано не було.
— Так вважають, — кивнула Ея. — А от ви цілком відповідаєте пророцтву — вірніше, відомій нам частині пророцтва Ваулоу. До речі, хочете побачити його портрет?
— Звичайно, — відповів я.
— То ходімо в бібліотеку.
Вона взяла мене за руку й повела за собою до сходів. Ми піднялися на другий поверх і ввійшли до просторого приміщення, розташованого якраз над вітальнею. Там були довгі ряди стелажів з великою кількістю книжок — як стародавніх фоліантів у шкіряних оправах, так і цілком сучасних (за юнайськими мірками, певна річ).
— Дехто з новоземлян, — прокоментувала Ея, — знаходить якусь романтику в паперових книжках. Та як на мене, електронні кращі й зручніші. Рано чи пізно ми також перейдемо на них.
У проміжках між заштореними вікнами бібліотеки висіли в ряд одинадцять портретів з зображенням чоловіків та жінок у розкішних старовинних шатах. Я рушив був до них, проте Ея зупинила мене.
— Ні, не там. Це теж наші предки, але не такі далекі. Шістсот років тому на Юнаї ще не існувало техніки живопису на полотні. Єдине відоме зображення Ваулоу збереглося на фресках кафедрального собору. Тут є альбом з їхніми репродукціями.
Ми пройшли між двома стелажами в інший кінець бібліотеки, і Ея дістала з однієї з полиць грубезний широкоформатний том у барвистій суперобкладинці й стала гортати цупкі глянцеві сторінки з кольоровими світлинами настінних розписів. Мене вразила їхня схожість з християнськими фресками, які я неодноразово бачив по тривізору.
— Ага, ось! — промовила Ея.
Вона повернула до мене альбом і вказала на малюнок чоловіка в довгому вбранні, схожому чи то на тоґу, чи то на рясу. Його обличчя було зображено досить схематично, та разом з тим вельми виразно — тут, безумовно, дався взнаки талант стародавнього художника. Права рука Ваулоу була простягнена вперед і повернута догори долонею, на якій лежав круглий предмет розміром з тенісний м’яч.
— Історики вважають, що це глобус, — пояснила Ея. — Власне Ваулоу тим і відомий, що був автором учення про сферичну форму Юная й переконав Раду Першосвящеників оголосити це церковною догмою. На той час рівень розвитку нашого суспільства приблизно відповідав Західній Європі десятого сторіччя. Цікаво, що в аналоґічний період ваше християнство відмовлялося визнавати Землю круглою. І ще не скоро це визнало.
— Тут ти помиляєшся, — сказав я, пригадавши розмову на цю тему зі Сьюзан. — Вірніше, помиляються твої вчителі з Нової Землі. Це взагалі поширена помилка. Ще на початку своєї історії християнська церква прийняла ґеоцентричну систему Птолемея, в якій Земля мала форму кулі. Хоча, мушу визнати, були спроби „удосконалити” теорію й замінити круглу Землю на плоску. Деякі гілки християнства досягли в цьому успіху і навіть у добу навколосвітніх подорожей наполягали на своєму трактуванні світобудови.
Ея всміхнулася.
— Я також мушу визнати, що й після Ваулоу чимало юнайців вважали світ диском, що пливе по океану на спинах у трьох велетенських горбатих риб. Майже як у вас.
— Атож, справді, — погодився я. — І взагалі, у нас з вами багато спільного. Це, звісно, лише перше враження, але мені здається, що в культурному й етичному плані Юнай ближчий до нашої європейської цивілізації, ніж, наприклад, той же земний Азійський Союз. Мабуть, це наслідок впливу Нової Землі.
— Безумовно, новоземляни вплинули на наш розвиток, — погодилася Ея. — Але не таким уже й радикальним чином. Наші культури від самого початку були дуже схожі. Взяти хоча б релігію — тут схожість просто вражаюча. На Новій Землі чимало істориків зробили собі кар’єру, вивчаючи цей феномен.
— І до яких висновків вони дійшли?
— До різних. Фактично, скільки науковців, стільки й думок. Дехто вважає подібність релігій лише наслідком схожих шляхів розвитку юнайської цивілізації та європейської — так би мовити, буття визначає свідомість. Інші припускають, що в сиву давнину Земля входила до Мережі Світів, але потім, з якоїсь невідомої причини, випала з неї. А до того вона зазнавала такого ж зовнішнього впливу, як і Юнай до катастрофи.
— Ну, це навряд, — з сумнівом промовив я. — Якби було так, то бодай у деяких переказах збереглися б згадки про портали в нічному небі.
— Не обов’язково, — заперечила Ея. — У стародавні часи леґенди та міфи передавалися винятково в усній формі й постійно змінювалися з покоління в покоління. Якщо Земля колись була в Мережі, то через кілька сторіч після її випадіння пам’ять про „небесне павутиння” стерлася. І, природно, всі згадки про неї зникли з переказів. Бо одна річ, розповідати про всіляких чарівних істот, які можуть ховатися від людського ока, а зовсім інша — говорити про світлові лінії в нічному небі, на яке завжди можна подивитися.
Після деяких роздумів я кивнув:
— Таки в цьому щось є. Хоча правдоподібнішим мені видається варіант, що творці Мережі могли перевезти ваших предків на Юнай з Землі.
— Це популярна серед новоземлян гіпотеза. Але вона грішить тим, що наша мова не має нічого спільного з жодною земною. Принаймні з тих мов, що були в пам’яті „Ковчега”.
— А юнайці що про це думають?
— Також різне. Хоча в нас домінує так звана „божественна” версія. Вона пояснює схожість релігій тим, що обидві — істинні. Різниця тільки в тому, що на Землю Бог надіслав свого Сина, а на Юнай — Дочку. Багато наших у це вірить.
— А ти?
Ея невизначено знизала плечима.
— Не знаю. Важке питання. Власне, я небоговірна — але водночас катеґорично не сприймаю матеріалізм. Вважаю його образливим для людської гідності.
— Чому?
Вона пильно подивилася на мене своїми ясними смарагдовими очима.
— А хіба не зрозуміло? Якщо все на світі підкоряється винятково законам природи, то наші вчинки, наші думки, почуття, бажання є нічим іншим як наслідком хімічних реакцій і впливу довколишнього середовища. Ми не обираємо, як нам жити, бо все вже визначено наперед. Доля кожної людини запроґрамована ще в мить Великого Вибуху. Матеріалізм не залишає місця для свободи волі й усвідомленого вибору.
— Ти перебільшуєш, Еє, — м’яко сказав я, розуміючи, що зачепив болюче для неї питання. — Насправді закони природи не жорстко детерміністичні. Вони допускають випадковість на самому фундаментальному рівні.
Вона вперто похитала головою:
— Це нічого не змінює. Випадковість не рівнозначна вибору. Теорія ймовірностей — такий же точний математичний закон, як решта. Я не знаю, є Бог чи ні, проте твердо вірю, що люди мають вільну волю й обирають свій життєвий шлях усвідомлено. А отже, в кожному з нас мусить бути якась нематеріальна сутність, яка дозволяє нам вирватися з тенет як детермінізму, так і сліпої випадковості.
— Душа?
— Нехай буде душа. Слово нічим не гірше за інші. — Ея забрала в мене альбом з репродукціями й поставила його на полицю. — Вже час повертатися, Еріку. Якщо батько помітить, що нас обох довго немає, то… Ні, звичайно, він нічого не скаже. Але може подумати казна-що — у нього бурхлива уява.
Обмінявшись ніяковими усмішками, ми вийшли з бібліотеки і спустилися на перший поверх. Там лунала плавна, дуже приємна на слух музика, а посеред вітальні кружляло в повільному танці кілька пар, серед яких були й наші — Краснова зі Штерном, Сьюзан з Йосідо та Ґамбаріні з кимось з гостей, чиє ім’я я не
