запам’ятав.
— Чудово! — зраділа Ея. — Батько таки вирішив улаштувати танці. — Вона взяла мене за руку. — Ходімо й ми потанцюємо.
— Ну, я б охоче… Тільки не вмію.
— Інші ваші також не вміють, — зауважила Ея і кинула швидкий погляд в бік Краснової та Штерна, які швидше тупцювали по паркету в такт музиці, аніж по-справжньому танцювали. — Проте їм це зовсім не заважає. А я вмію — і вам допоможу.
Не бажаючи слухати подальші заперечення, вона мало не силоміць потягла мене на середину вітальні, поклала мої руки собі на талію, а свої — мені на плечі, й рішуче повела. Я намагався втримувати заданий нею темп і не наступати їй на ноги. Як не дивно, мені це вдавалося.
Побачивши, що я танцюю з Еєю, до нас приєдналися Симон з Марсі — причому я відзначив, що цього разу ініціатива належала Симонові. А менша Еїна сестра Їіва спробувала запросити Мілоша, одначе той у відповідь заперечно похитав головою й залишився стояти в кутку вітальні. За хвилю він відшив ще одну дівчинку, після чого до нього більше ніхто не підходив.
Ея, що також звернула на це увагу, сказала:
— Мілош дуже грубий і невихований. Якщо не хоче танцювати, міг би відмовити ввічливіше.
— Обов’язково з ним побалакаю, — пообіцяв я.
— А от Симон мені подобається, — вела далі Ея. — І Марсі теж. До речі, вони гарна пара.
Під кінець танцю я вже трохи пристосувався, тому без найменших заперечень погодився на наступний. Не те щоб мені аж надто сподобалося танцювати — але було надзвичайно приємно тримати в своїх обіймах Ею…
А решта наших змінили собі партнерів. Симон виказав справжню ґалантність і запросив Їіву, а Хіроші Йосідо — іншу дівчинку, якій відмовив Мілош. Марсі танцювала з хлопцем, на двійко років старшим за неї; Сьюзан — з молодим аристократом, далеким родичем полковника; Ґамбаріні — з Фернандесом; а Краснова — з королівським кузеном. І лише Штерн вирішив, що одного танцю з нього досить, і приєднався до Лопеса, оточеного натовпом гостей.
Приблизно за хвилину після початку другого танцю Ея нерішуче промовила:
— Даруйте за цікавість, Еріку, але… які у вас стосунки з техніком Ґреґорі? Маю на увазі не службові, а суто особисті.
Сподіваюсь, я не зашарівся.
— А чому ти питаєш?
— Та ось помітила, що вона дивно поглядає на мене. Не ревниво, ні. І не сердито. А радше сумно. І трохи заздрісно… Повірте, я не вигадую. Так і є.
Я їй повірив і перевіряти не став. Боявся, що подивлюся на Сьюзан в найневдаліший момент і зустрінуся з тим самим поглядом, про який говорила Ея.
— Зараз наші стосунки суто професійні. Ну, і ще дружні.
— А раніше?
— Раніше було більше.
— Як це „більше”? Ви були одружені?
— На щастя, не встигли. Вчасно опам’яталися.
— Але ви були коханцями? — допитувалась Ея.
Мені вистачило чесності відповісти ствердно.
Несподівано швидко танець закінчився, і Ея с жалем сказала:
— Хотілося б іще, але не можна. Маємо мінятися парами. Треба зачекати хоча б три танці — тоді зможемо знову. Домовились?
— Добре, — погодився я, проводжаючи її до вільного крісла біля стіни.
Ні з ким іншим, окрім Еї, я танцювати не хотів, тому за прикладом Штерна долучився до товариства особливо важливих персон. Мені знову і знову довелося відповідати гостям на однакові запитання про Землю, але хвилин через двадцять я отримав за це винагороду — після трьох танців Ея дала мені знак, що тепер настала моя черга.
До такого маневру ми вдалися ще двічі, а потім вечір закінчився і гості стали збиратися додому — одні їхали на своїх машинах, інші відлітали на невеликих приватних літаках. Проте не встигли ми попрощатися з останнім з них, як до маєтку прибуло двоє нових відвідувачів на електромобілі. Я одразу здогадався, хто вони такі — на відміну від юнайців, у переважній більшості світлошкірих блондинів, обидва були, як і Фернандес, смаглявими й темноволосими.
Полковник представив нам їх як Віктора Алонсо і Педро Нуньєса. Вони також були його знайомими — та, вочевидь, не настільки близькими, щоб їх запросили на прийом. Утім, урочисті заходи Нуньєса й Алонсо нітрохи не цікавили. Вони передали нам диск зі схемою маршруту від Юная до Нової Землі, а в розмові з нами намагалися вивідати, коли ми збираємося злітати на їхню планету і прозоро натякали, що радо складуть нам товариство.
Ми відповідали їм обережно, не кажучи ні „так”, ні „ні”. Це було не те, на що вони розраховували, та зрештою їм довелося вдовольнитися нашою невизначеною обіцянкою подумати над їхньою пропозицією.
— Боюся, це лише початок, — сказав полковник, коли машина з новоземлянами виїхала з воріт садиби. — Але не турбуйтеся, нашестя вам не загрожує. Я зараз же накажу посилити охорону… Гм. А ви, як я розумію, не збираєтеся летіти на Нову Землю?
— Ні, — відповів я дуже твердо. — Відкладемо це до наступної експедиції.
— Гадаю, капітан має рацію, — погодився Лопес, проте в його голосі вчувалася невпевненість.
Ще вдень полковник запропонував нам свою гостинність на весь час нашого перебування на Юнаї. З нашого боку було б неввічливо відмовитися, до того ж за два місяці, проведені в космосі, ми знудьгувалися за відкритим простором, травою й деревами, землею під ногами та синім небом над головою.
Але всі разом ми ніяк не могли скористатися цим люб’язним запрошенням. Я й так уже порушив правила, залишивши на кораблі менше половини екіпажу, тому вирішив завтра зранку скласти ґрафік перебування на планеті. А сьогодні на ніч запропонував лишитися Лопесові, Штерну та Красновій разом з наймолодшими членами команди, Марсі, Мілошем і Симоном. Щодо трьох останніх, то я взагалі дав їм відпустку на весь той час, поки ми будемо на Юнаї. Марсі й Симон були дуже задоволені, а от Мілош цим не скористався й захотів повернутися на „Гермес”. Власне, це було цілком у його стилі, він не любив відпусток і найкомфортніше почувався на кораблі, тож я не здивувався його відмові, хоча й помітив, що сьогодні хлопець похмуріший, ніж звичайно, ба навіть сердитий.
Я збирався поговорити з Мілошем пізніше, аж тут виявилося, що не він один узяв самовідвід. Також повернутися на корабель зголосився Лопес, пояснивши це тим, що втомився на сьогоднішньому прийомі й хоче відпочити, а якщо він ночуватиме тут, то вранці йому точно не дадуть виспатися — обов’язково приїде якийсь високоповажний гість з невідкладними справами. Так от і вийшло, що замість Лопеса гостювати в полковника залишився я, а замість Мілоша — Сьюзан.
Перед самим відльотом шатла адмірал мені сказав:
— Можливо, Еріку, ми припускаємося великої помилки.
— Ви про Нову Землю? — здогадався я.
— Так, — кивнув він. — За лоґікою, начебто все правильно: нехай цим займається наступна експедиція. Але моє чуття — те саме, яке ще ніколи мене не зраджувало, — підказує мені, що тоді буде запізно.
— Чому?
— У тім-то й річ, що не знаю. Просто відчуваю, і все. Ми мусимо полетіти на Нову Землю — саме ми і саме зараз. Проте мені бракує повноважень, щоб наполягти на своєму. Звичайно, я можу наказати тобі, проте ти маєш право не підкоритися. Команда тебе підтримає, як свого капітана, а дисциплінарна комісія, поза сумнівом, визнає твої дії виправданими.
— Авжеж визнає, — підтвердив я. — Тепер ми не можемо ризикувати. Найперший наш обов’язок — сповістити Землю про відкриття Мережі Світів.
Лопес посміхнувся.
— Надто пізно ти згадав про обов’язок. За всіма правилами, ми мали повернутися на Землю, ще коли
