— Потім прийшов я, і ти наказала йому сховатися. Щоб я
Марсі сором’язливо всміхнулася.
— Власне, так, кеп. Ви ж могли подумати — і, мабуть, подумали — що ми збираємося… ну, самі знаєте що. Але це не так. Ми просто цілувалися. І все. Правда, Симоне.
Відповісти Симон не встиг, бо в моїй кишені запищав комунікатор, за допомогою якого я підтримував зв’язок з „Гермесом”, а через нього — з усіма членами команди, незалежно від того, чи вони перебували на планеті, чи на борту корабля. Наразі дисплей висвічував напис: „Рубка керування”.
Я натиснув кнопку відповіді й промовив:
— Капітан на зв’язку.
— Кеп, — почувся схвильований голос Ґамбаріні. — Маємо великі проблеми.
У мене тьохнуло серце. Я відразу здогадався, що це за проблеми.
— Лопес?
— Так. Вони полетіли на Нову Землю. Вибач, я не могла тебе попередити. Адмірал перекрив паролем весь зовнішній зв’язок. Я лише зараз зняла блокування…
— Стривай, Анно, — зупинив я її. — Ти сказала „вони”. Адмірал полетів не сам?
— З ним Олівейра та Нільсен.
— Чорт! Як він їх переконав?
— Він нікого не переконував, а спершу збирався летіти сам. Коли ми прибули на корабель, адмірал повідомив, що реквізує шатл для польоту на Нову Землю, наказав дозаправити його й завантажити продовольство. Тоді ж я спробувала викликати тебе, але не змогла… Я заперечувала, кеп, вимагала, щоб ти дав дозвіл. Проте адмірал заявив, що ніякого погодження не потребує, мовляв, це його право як начальника експедиції. Я дуже сподівалася, що мене підтримає Олівейра, разом ми змогли б зупинити цю авантюру… а він навпаки — став на бік адмірала і зголосився летіти з ним. Та й не лише він, інші також, серед них був і Хуан, — вона мала на увазі свого чоловіка, старшого техніка Морено. — Адмірал обрав Олівейру та Нільсена.
Я приречено зітхнув і присів на край Марсіного ліжка. Сама Марсі, що чула нашу розмову, стояла посеред кімнати й розгублено дивилася на мене.
— Хай йому грець! — сказав я. — Це моя вина. Я знав про його задум, але навіть припустити не міг, що він діятиме так блискавично… Давно вони відлетіли?
— Хвилин десять тому. Вже ввійшли до тунелю. — В голосі Ґамбаріні вчувалася безпорадність. — Я не знала, що робити. Спробувати наздогнати їх…
— Не вийде, — відповів я. — В атмосфері шатл летить швидше за корабель. Їх уже не доженеш. Тим більше, що диск з маршрутом лишився в Лопеса. А поки ми добудемо копію, поки ви заберете нас з планети… Ні. В жоднім разі ми не можемо туди летіти. Я не маю права ризикувати кораблем і командою.
На задньому плані почулися чиїсь нерозбірливі голоси.
— Хвилечку, кеп, — сказала Ґамбаріні. І, вже звертаючись до когось у рубці: — Так?.. Що?.. О Боже!..
— В чому річ, Анно? — стривожено запитав я, передчуваючи нову біду. — Що там ще сталося?
— Мілош, — пригнічено відповіла вона. — Його ніде немає. Схоже, він потай забрався в шатл і теж полетів.
Розділ 15
Мене розбудив зумер виклику. Ледве зачувши його, я рвучко підскочив, сів у ліжку і схопив з тумбочки комунікатор. А вже наступної секунди розчаровано зітхнув і повернув апарат на місце. Насправді мене ніхто не викликав — дзвінок мені лише наснився. Я так сподівався на повернення Лопеса з його супутниками, що чекав їх навіть уві сні. І щоночі як мінімум один раз прокидався з упевненістю, що вони повернулися і тепер виходять зі мною на зв’язок. Та, на жаль, це були лише сни…
Небо за вікном уже стало сірим, зорі згасли, йшла п’ята година ранку. Я знову ліг, натягши на себе махрове простирадло, хоча й розумів, що навряд чи засну. Але і вставати було ще зарано. Отож я просто лежав, дивлячись у напівморок спальні, і думав. Думки мої були невеселі.
Минуло вже одинадцять місцевих днів, відколи адмірал Лопес, Олівейра, Нільсен і Мілош полетіли на шатлі на Нову Землю. І не повернулись — як доти не повертався жоден новоземний літак. Мені довелося задіяти весь свій авторитет, щоб відмовити команду рушити слідом за ними. На щастя, старші офіцери екіпажу, Штерн і Краснова, дослухались до моїх арґументів і підтримали мене, а Ґамбаріні від самого початку була на моєму боці. Крім них, кораблем ще могли керувати Марсі, Йосідо, Сьюзан та Морено; і якщо у вірності першої я був цілковито впевнений, то решта троє викликали в мене певні сумніви.
Але найскрутніше довелося з Марі Лакруа, дружиною Олівейри. Зрозуміло, що вона була у відчаї, а п’ять днів тому навіть намагалась викрасти посадковий модуль і полетіти на ньому за чоловіком. Після цього інциденту, задля уникнення подальших ексцесів, я вирішив посадити корабель на планету і зняти з нього весь екіпаж.
Зараз „Гермес” перебував на військовому аеродромі поблизу Хаїя-Уево, під пильним наглядом цілого полку королівської ґвардії, а ми оселилися в родовому маєтку гостинного полковника Айоли і продовжували чекати. Хоча й розуміли всю марність наших надій — адже до Нової Землі й назад було трохи більше десяти годин шляху, а Лопес нізащо не став би зволікати з поверненням, бо розумів, як ми переживаємо за нього і трьох наших товаришів. З ними точно щось трапилося. Що саме — залишалося тільки гадати.
А проте ми чекали — раптом станеться чудо. І водночас розуміли, що чудес на світі не буває…
Після п’ятої до мене долинув віддалений гуркіт авіаційних моторів. Я здогадався, що це полковник Айола зрання полетів до Хаїя-Уево, де був центральний офіс його банку. Останні кілька днів він проводив на роботі весь день до пізнього вечора, і це було безпосередньо пов’язано з нашою появою. Якщо раніше через припинення контактів з Новою Землею юнайська економіка переживала депресію, то зараз спостерігалося стрімке зростання ділової активності. Перспектива торгівлі нехай і з далекою, але перенаселеною й голодною Старою Землею помітно пожвавила занепалих духом юнайських бізнесменів, особливо тих, хто займався сільським господарством і харчовою промисловістю. Вони охоче брали довготермінові кредити під досить високі відсотки, тож у банкірів наразі була спекотна пора.
Врешті я вирішив, що далі лежати немає ніякого сенсу, вибрався з ліжка й почалапав до ванної, де прийняв холодний душ. А за півгодини, бадьорий, одягнений і причепурений, спустився на перший поверх і пройшов на кухню, збираючись що-небудь з’їсти.
О цій ранній порі там була лише одна літня кухарка. Іспанської вона не розуміла, тому мені довелося на миґах пояснити їй, що я не маю наміру наїдатися до пуза, а просто хочу перекусити. В результаті я отримав шмат добре просмаженого м’яса з яєчнею і чашку гарячого напою, який називався „іюва” — його заварювали з сушеного листя, як чай, але на смак він більше нагадував каву.
Поки я снідав, кухарка намагалася щось утовкмачити мені, проте з усіх її слів я розібрав лише „айї Ея” — що, як мені вже було відомо, означало „панночка Ея”.
— То що ж Ея? — запитав я.
— Йє
— Вона там? Уже прокинулася?
Кухарка енерґійно закивала. Я взяв її інформацію до відома, хоча й не був певен, що ми правильно зрозуміли одне одного.
З’ївши м’ясо з яєчнею і випивши іюву, я подякував жінці за смачний сніданок, вийшов через кухонні двері з будинку і після недовгих роздумів рушив діагональною стежкою в центр саду, де знаходилася велика клумба, довкола якої стояло кілька відполірованих дерев’яних лавок.
На одній з них, під розлогою кроною всипаного рожевим цвітом дерева сиділа Ея з розгорненою
