Зважуючи кожне слово, я запитав:
— Звідки ти знаєш нашу мову?
Лопес незадоволено пирхнув. Мабуть, вирішив, що питання не надто обережне. Проте дівчина не знайшла в ньому нічого підозрілого й відповіла:
— Я навчалась у вас, на Новій Землі. Мій батько — банкір і промисловець, полковник Айола. У нього також земна освіта. Він має… мав з вами бізнесові стосунки. А мене звати Ея Айола, я його старша донька.
— Радий познайомитися, панно Айоло, — сказав я, водночас обдумуючи почуте.
У кількох коротких реченнях Ея видала нам купу корисної інформації. Виходить, люди з „Ковчега” не змішалися з місцевим населенням. Вони обрали для себе якийсь інший світ і назвали його Новою Землею. „Нові” земляни підтримували контакт з мешканцями цієї планети (якщо я правильно зрозумів, вона називалась Юнай) і, можливо, спрямовували розвиток тутешньої цивілізації. В усякому разі, Еїн батько вів з ними справи, колись навчався в їхній школі, а потім віддав туди свою дочку.
Коментар від Лопеса був цілком співзвучний моїм думкам. Але він звернув увагу також і на ту обставину, що дівчина говорила про це в минулому часі. Крім того, ще на самому початку вона запитала, чи справді ми повернулися і чи не збираємося знову піти.
„Між Юнаєм та Новою Землею щось сталося,” — припустив адмірал. — „Схоже, нещодавно новоземляни з якоїсь причини припинили співпрацю з юнайцями й пішли з їхньої планети.”
Відчувши себе краще, Ея встала з носилок, підступила до мене і придивилася до нашивок на моєму комірі.
— Ви тут найстарший, майоре?
— Так, найстарший, — підтвердив я. — Тільки не майор, а капітан третього ранґу. Це флотське звання.
— Флотське? — здивовано перепитала Ея. — То ви з цивільної авіації? А вдягнені як військові. Навіть зброю маєте.
Перш ніж я встиг що-небудь придумати, перш ніж Лопес разом з Красновою закінчили докоряти мені за необережність, Ея схопила мене за рукав і прочитала напис на емблемі:
— „North Federation. Star Fleet. S.S. Hermes.” Це не земна мова… тобто, не іспанська. — Дівчина підвела голову й підозріло подивилася мені в очі. — І розмовляєте ви дивно, і взагалі… — Вона відступила на крок, зміряла нас прискіпливим поглядом, і враз на її обличчі відбилося приголомшене розуміння. — Ви… ви інші земляни, правда? Ви зі Старої Землі, зі СПРАВЖНЬОЇ ЗЕМЛІ!
„Зізнавайся, Еріку,” — порадив мені Лопес. — „Це навіть на краще.”
— Так, ми зі справжньої Землі, — сказав я. — Прилетіли в пошуках „Ковчега”, який привіз сюди предків тутешніх землян.
Ея захоплено заплескала в долоні.
— От здорово! Ви навчилися літати між зорями? Маю на увазі, без анабіозу?
— Загалом так.
— Давно прилетіли?
— Кілька годин тому. Досі лише оглядали вашу планету.
— І ще ні з ким не зустрічалися?
— Ні, ти перша. Ми бачили, як ти потрапила в аварію, і вирішили допомогти.
Вона кинула швидкий погляд на свою машину й ненадовго задумалася.
— Отже, ви шукаєте своїх… ну, тутешніх землян?
— Шукаємо, — підтвердив я. — А де їх можна знайти?
Ея сумно відповіла:
— Їх більше немає. Вони пішли — дев’ять місяців тому. За вашим календарем, це сім місяців.
— Як це „пішли”?
— Просто перестали прилітати. Раптово. А ті земляни, що були на той час у нас, незабаром полетіли додому — і також не повернулися. Правда, дехто залишився. Хоча таких небагато, близько сотні на всій планеті.
— І що вони кажуть?
— Самі нічого не розуміють. Майже всі хочуть повернутися додому, але на Юнаї більше немає суборбітальних літаків. Їх будують лише на Новій Землі. А наші юнайські ще надто повільно літають, щоб увійти в тунель.
Лопес почав був щось говорити, проте я не став його слухати й вимкнув навушника. Адмірал орієнтувався в ситуації нітрохи не краще, ніж я, а його коментарі лише відволікали мене.
— Тепер, Еє, — промовив я, — впорядкуймо трохи події. Отже, десь півроку тому тутешні земляни ні з того ні з сього перестали прилітати.
— Так.
— Після цього, — вів далі я, — більшість тих землян, що були на Юнаї, відлетіли на батьківщину.
— Так.
— Як вони це пояснили?
— Ніяк. Вони були розгублені. Мій батько — а він тісно спілкувався з ними — каже, що вони не прикидалися. Самі не знали, чому перестали прибувати літаки з Нової Землі. Вони полетіли з’ясувати, в чому справа, а назад не повернулися.
— Отак взяли і всі разом полетіли з’ясовувати? — скептично мовив я. — А це не здається підозрілим?
— Вони полетіли не всі разом, а поступово, протягом кількох днів, — пояснила Ея. — І не поверталися, хоча й обіцяли вернутися. А під кінець уже почалася паніка, і ті земляни, що ще залишалися на Юнаї, навіть учиняли бійки за місця на останніх суборбітальних літаках. Декому полетіти не вдалося. А на Новій Землі залишилося чимало юнайців, що перебували там з різними справами.
— І жодних здогадів, що сталося?
— Ну, попервах усі думали, що з Новою Землею трапилася катастрофа — як у ті давні часи. Та якби це було так, то бодай частина літаків повернулася б. Мій батько вважає, що річ в іншому: земляни самі вирішили розірвати з нами всі зв’язки, щоб надалі наші цивілізації розвивалися самостійно, не впливаючи одна на одну. Хоча могли б попередити нас, забрати з Юная всіх своїх і повернути додому юнайців з Нової Землі… — Ея розгублено похитала головою. — Але про це вам краще поговорити з самим батьком. Як я вже казала, він вів з землянами справи. І зараз часто спілкується з тими, хто залишився в нас.
— Це слід розуміти як запрошення? — запитав я.
— Певна річ! — просяявши, запевнила нас Ея. — Батько дуже зрадіє таким гостям.
Я стиха мугикнув. Ще б пак йому не зрадіти! Адже, за Еїними словами, її батько мав бізнес з „новими” землянами, і йшлося, мабуть, про чималі гроші. Після розриву зв’язків, його справи, напевно, йдуть не дуже добре, а тут з’являємося ми, „старі” земляни, і він перший вступить з нами в контакт.
— Це далеко?
Ея відповіла, що зовсім близько. Зараз її батько перебував у своїй резиденції за двадцять кілометрів звідси. Дівчина якраз прямувала додому, поспішала встигнути до обіду і в результаті потрапила в аварію. Але, додала Ея лукаво, нема лиха без добра — бо саме завдяки цьому вона зустрілася з нами.
А на моє запитання, хто дозволив їй у такому віці керувати машиною, Ея поважно відповіла:
— Мені одинадцять років — тобто, по-вашому, шістнадцять стандартних, — і я вже повнолітня.
— Та невже? — засумнівався я.
Вона зніяковіла.
— Ну, неофіційно вважається, що в одинадцять юнайських років дівчина стає дорослою, може виходити заміж… хоча водійське посвідчення видають лише в тринадцять. Але тато дозволяє мені їздити на машині, я навіть маю від нього записку для дорожньої варти… ну, для поліції. В нашій країні батька всі знають і шанують, а мені він ні в чому не відмовляє, якщо я дуже попрошу. — Ея зітхнула. — Та тепер він точно заборонить мені їздити. Ви ж, звичайно, скажете йому про аварію?
— Обов’язково скажу, — з усією твердістю пообіцяв я, і жаринки надії в Еїних смарагдових очах остаточно згасли.
Потім ми з Йосідо, застосувавши антиґравітаційний важіль, перекинули авто й поставили його на
