Небо, повне зірок

Увійшовши до своєї кімнати, я не став умикати світло, а підступив до вікна і з сумом спрямував погляд у чисте нічне небо Юная. Чуже небо чужої планети, густо всипане чужими зорями й почеркане тьмяними, ледь помітними неозброєним оком нитками-перетинками порталів — творінь чужого розуму. Ми знаходилися невимовно далеко від рідних країв, майже за сто мільйонів парсеків від Землі, в одній з галактик ґрупи Персея. Звідси ніяк, навіть у найпотужніший телескоп, не можна було побачити наш Чумацький Шлях, бо його затуляло оточене щільною пиловою хмарою тутешнє галактичне ядро…

— Нудьгуєш за домом, Еріку? — почувся за спиною знайомий тихий голос.

Від несподіванки я здригнувся і рвучко повернувся. В найтемнішому кутку сиділа у кріслі Ея, яку я не помітив у пітьмі, коли заходив до кімнати.

— Що ти тут робиш? — розгублено запитав я, відчуваючи, як закалатало моє серце.

— Чекаю на тебе, — відповіла Ея, підводячись з крісла.

Вона підійшла до вікна і стала поруч зі мною. На ній була коротенька сукня, що облягала її струнку постать, примарне зоряне світло сріблило біляве волосся і відбивалося в блискучих очах, від чого вони здавалися не смарагдовими, як при нормальному освітленні, а сірими, мов небо перед світанням.

— Мені тоскно, Еріку, — сказала вона. — Мені боляче. Так боляче, що ладна кричати. Я не хочу розлучатися з тобою.

— Я теж не хочу. Але мушу… — Я трохи помовчав, відтак чесно додав: — І справа не лише в обов’язку. Я не можу без космосу.

— А я не можу без тебе… — Вона тихо схлипнула. — Ну, чому все так неправильно влаштовано? Чому мені не можна летіти з тобою? Це несправедливо!

— Так, — погодився я, — несправедливо. Але ми не в змозі нічого змінити.

Ея присунулась до мене впритул і пригорнулася до моїх грудей. Я машинально обійняв її за талію і вже не міг примусити себе розімкнути обійми. М’який, збудливий аромат її волосся чимдалі дужче п’янив мене.

— Ти знаєш, навіщо я прийшла? — запитала вона через деякий час.

— Знаю. Але це… це буде помилкою. Ми не маємо майбутнього, Еє, ти розумієш? Моє місце в космосі, твоє — на планеті. Ми не зможемо бути разом.

— Чому? Ти ж не назавжди летиш? Ти ж повернешся?

— Це не має значення. Навіть за найсприятливіших обставин ми будемо бачитися лише кілька разів на рік.

— Ну й нехай, — відповіла Ея, ще міцніше пригортаючись до мене. — Краще жити рідкими зустрічами з тобою, ніж узагалі без тебе.

Я тихо зітхнув.

— Не кажи дурниць, дівчинко. Ти заслуговуєш більшого, ніж ці короткі зустрічі.

Ея підвела голову і з безмежною ніжністю подивилась мені в очі.

— Я заслуговую тебе, Еріку. Тільки тебе. Все своє життя я чекала, коли ти прийдеш.

Вона обхопила руками мою шию й потяглася вустами до моїх уст. Її поцілунок був невмілий, але палкий і пристрасний. Я зрозумів, що ще трохи — і втрачу рештки розсудливості…

Зібравши всю свою волю в кулак, я м’яко відсторонив від себе Ею.

— Ні, це неправильно. Так не можна. Потім ти шкодуватимеш.

— Не шкодуватиму, — рішуче запевнила вона.

— Зате я пошкодую… Будь-ласка, іди звідси.

Її очі сповнилися слізьми розпачу й образи.

— Ти… ти… — промовила вона, задихаючись. — Ти просто…

Так і не закінчивши, Ея рвучко розвернулася й вибігла з кімнати, гучно хряснувши за собою дверима.

Я залишився стояти біля вікна. Мені було гірко й тоскно. Проте я знав, що вчинив правильно. Якби я скористався Еїним станом, то був би останнім негідником. А так я просто почував себе останнім дурнем.

Розділ 17

Ключ

Наступного ранку я чекав і боявся зустрічі з Еєю, але на сніданок вона не прийшла. Полковник Айола вибачився перед нами за відсутність старшої доньки, пояснивши, що вона зле почувається. Розпитувати в нього подробиці я не став, бо й так знав про причини її поганого самопочуття. А згодом Марсі пошепки розповіла мені, що заходила до Еї — вона лежала в ліжку, плакала й не хотіла ні з ким розмовляти. Після цього мені зробилося геть кепсько.

Невдовзі після сніданку прибув архієпископ. Оскільки часу лишалося обмаль, він не став розводити церемоній, а просто попросив мене про розмову віч-на-віч. Полковник негайно провів нас до свого кабінету на другому поверсі й одразу вийшов, хоча було видно, що він аж палає з цікавості.

Коли ми залишились удвох, архієпископ присів у крісло й поклав собі на коліна невеличку скриньку, яку привіз із собою, явно старовинну, з червоного дерева, вкриту простенькою інкрустацією.

— Ви, мабуть, здогадалися, капітане Мальстром, — промовив він, — що причина нашої зустрічі — Заповіт Ваулоу.

— Тобто пророцтво? — уточнив я, влаштувавшись у кріслі напроти.

— Так його називають необізнані. Насправді ж Ваулоу нічого не пророкував. Він просто припускав, що колись на Юнай можуть прилетіти люди з планети, яка не входить до Мережі Світів. І на цей випадок він заповідав Церкві, як найстабільнішому суспільному інститутові, зберігати певний предмет, щоб передати його в належний час належним людям. — Архієпископ кинув погляд на скриньку. — Ще півтора сторіччя тому, коли тутешні земляни відкрито оголосили про своє існування, мій попередник вирішив був, що вони є ті самі люди, про яких мовиться в Заповіті. Проте він виявив достатню обережність і зрештою переконався, що вони не відповідають перерахованим Ваулоу критеріям. Адже їхня батьківщина, Нова Земля, знаходиться в Мережі, а те, що їхні предки колись прибули з-поза її меж, не має значення. Крім того, вони самі визнавали, що не можуть літати між зорями. Зате з вами все інакше. Саме про вас говорив Ваулоу.

Втім, у голосі архієпископа мені почулися нотки невпевненості.

— А проте, ви ще сумніваєтеся, — зауважив я. — Потребуєте додаткових доказів?

Він повільно похитав головою:

— Ні, капітане. Доказів, що ви прибули з-поза Мережі Світів, більш ніж досить. Але ви маєте рацію: я справді сумніваюсь. Від самого початку, з першого ж дня вашої появи на Юнаї, я ніяк не міг вирішити, чи варто мені виконувати Заповіт Ваулоу. Тому зволікав до останнього. І зараз зовсім не певен, що чиню правильно.

— Чому?

Архієпископ відповів не відразу. У мене склалося враження, що він бореться з бажанням устати й піти.

— В юності я здобув земну освіту, — нарешті заговорив він. — Мені відомо, хто такі данайці, і які дари вони підносять. У нас є схожа приказка, проте символіка троянського коня видається мені виразнішою. Я це веду до того, що дар, залишений для вас Ваулоу, цілком може виявитися не кращим за данайський. — Першосвященик відкрив скриньку і взяв звідти невеличку золотаву кулю, близько шести сантиметрів у діаметрі, з якогось лискучого матеріалу, найімовірніше, металічного сплаву. — У Заповіті цей предмет називається просто Річ, з великої літери. Вона має й іншу назву… але ви вже самі з цим розберетеся. Ця Річ, без сумніву, перевершує всі ваші наукові досягнення разом узяті. Та я не певен, що вона потрібна людям Старої Землі. Попри всі незаперечні вигoди, що їх вам може запропонувати ця Річ, варто пам’ятати про те, що кожна медаль має свій зворотний бік. Катастрофа шестисотрічної давнини, нещодавнє загадкове зникнення Нової Землі… Як я вже казав, у мене була велика спокуса проіґнорувати волю Ваулоу. Одначе я не зміг узяти на себе таку відповідальність. Тож тепер рішення маєте прийняти ви, капітане. Саме тому я