немає точного слова. Крім того, сама я не Правителька Мережі, а лише належу до їхнього роду. Я — нащадок Правителів Мережі.
— Але Ключ підкоряється тобі?
— Так. У межах мого допуску.
— І що він може робити.
— Здійснювати загальний нагляд… моніторинґ стану Мережі в місцевому секторі — тобто, в тій її частині, що контролюється найближчим Вузлом. Відстеження поточних подій у світах, що перебувають на відстані не більше шістнадцяти тунелів по прямій, і встановлення з ними миттєвого зв’язку. А ще Ключ приєднує до Мережі нові планети.
Останнє призначення Ключа справило на Марсі неабияке враження. Але ми вже знали про це, тому нас зацікавили інші його функції.
— Відстеження подій… — замислено повторив Штерн. — Звідси до Нової Землі вісім тунелів. Якщо Ключ каже правду, то він зможе її показати.
— Він не знає, що таке Нова Земля. Це не мережеве ім’я… Хоча він стверджує, що в межах його досяжності, окрім Юная, є лише одна планета з численними слідами розумної діяльності… до неї всього чотири тунелі по прямій — рівно вдвічі менше… Так, зараз подивимося… — Ея заплющила очі. — Я бачу її, це вона… Точно вона, і з нею все гаразд… Ні, не все! Я не бачу руху, не бачу людей… Ось Нуево-Сантьяґо, там моя школа… але місто безлюдне!
— Що, зовсім немає людей?
— Нікогісінько. Жодної душі. У небі ні флаєрів, ні літаків. Наземні машини просто стоять на дорозі. Всі порожні. Деякі виїхали на тротуари, деякі зіштовхнулися… А там розбитий флаєр. Я не бачу, щоб у кабіні хтось був…
— Руйнування є?
— Так, подекуди. Мабуть, від пожеж. Та точно не від бомбардувань. Не схоже, щоб Нову Землю хтось захоплював, вона просто… покинута. Всюди сліди занедбаності, все вкрите пилом і брудом… клумби та ґазони заросли бур’янами… вулицями блукають тварини — і не лише домашні… — Ея розплющила очі й потерла долонею чоло. — Ключ підтвердив, що на Новій Землі не залишилося людей. Проте не знає, що з ними сталося. Мій рівень допуску дозволяє спостерігати тільки поточні події, в реальному часі. Я не можу отримати з Мережевого Вузла інформацію про те, що було раніше.
— А що в космосі? — запитав Штерн. — Новоземляни ж володіли космічними технолоґіями.
— Ключ бачить у межах трьох з половиною астрономічних одиниць. Там усе так само. П’ять космічних станцій, два десятки кораблів — але жодної людини.
Краснова мерзлякувато повела плечима.
— Чортівня якась!..
— До речі, — промовив я. — Ти ж пам’ятаєш, який на вигляд наш шатл? Нехай Ключ пошукає його.
— Я вже просила. Він не знайшов. Можливо, шатл розбився або впав у воду. А може, його тут взагалі не було.
Тут мені на думку спала одна ідея.
— Тоді нехай подивиться у прилеглих світах.
— Гаразд. — Чекати довелося недовго, якийсь десяток секунд. Потім Ея вигукнула: — Ось він! Цілісінький. Висить на орбіті. Всередині… нема нікого… Порожньо…
— А на самій планеті? Може, наші там?
Проте Ея заперечно похитала головою:
— Ні, Еріку. Планета безлюдна. Мені шкода.
— Миттєвий зв’язок! — втрутився Штерн. — Еє, ти казала, що Ключ може встановлювати миттєвий зв’язок.
— Так, може. Він запитує параметри.
— Ну, в принципі, приймач на шатлі працює в широкому діапазоні від метрових хвиль до… — почав був Штерн, проте Ея зупинила його.
— Вибачте, Теодоре. Це зовсім інше. Помилка в термінолоґії. Я неправильно зрозуміла, що сказав мені Ключ. Точніше було б перекласти його слова не як „миттєвий зв’язок”, а як „пряме з’єднання”.
— І що це значить?
— Зараз побачите.
Ми простежили за Еїним поглядом, спрямованим на вільну ділянку стіни. Зненацька там утворився чорний прямокутник у людський зріст. Наступної секунди чорнота розсіялася, і, ніби крізь туманну завісу, ми побачили яскраво освітлене продовгувате приміщення з шістьма кріслами, трьома канапами-койками і заокругленими стінами, уздовж яких тяглися затемнені ілюмінатори. А в протилежному кінці, зліва від умонтованого в переборку великого екрана, були двері — без сумніву, вони вели до тамбуру і далі до пілотської кабіни.
— Нівроку ж! — першою оговталася Марсі. — Це салон нашого шатла!
— Тунель! — приголомшено мовила Краснова. — Тимчасовий тунель на вимогу…
— Атож, — кивнула Ея. — Це й називається прямим з’єднанням. З будь-яким місцем, що перебуває на відстані не далі шістнадцяти стаціонарних мережевих тунелів. На жаль, я не можу протягти шатл на Юнай. Він завеликий, а максимальний розмір порталу обмежено приблизно п’ятьма метрами в діаметрі.
Перш ніж ми встигли зреаґувати, вона зіскочила з ліжка, перетнула кімнату й безперешкодно пройшла крізь прямокутник. Потім озирнулася й беззвучно заворушила губами, супроводжуючи свої нечутні нам слова цілком зрозумілими жестами — мовляв, ходіть сюди, це безпечно.
— Залишайтесь на місці, — наказав я Штернові, Красновій і Марсі, а сам рушив слідом за Еєю.
При проходженні через портал мені трохи заклало вуха від перепаду тиску, а тіло немов пронизав слабкий електричний струм. Опинившись на борту шатла, я негайно накинувся на Ею з докорами:
— Як ти могла! А якби тут було порушено герметичність? Чи вийшов з ладу протирадіаційний захист…
— Але ж усе гаразд, — знизала вона плечима. — Я не дурна, Еріку, спершу запитала у Ключа. А він відповів, що небезпеки немає.
Тут я відчув поштовх у спину і пролунав Штернів голос:
— Агов, кеп, дозволь пройти. Не загороджуй дорогу.
Він протиснувся повз мене, а за ним пройшла і його дружина. Я обурився:
— Хай вам чорт! Як це розуміти? Я ж вам наказав…
— Облиш, кеп, — відмахнулася Краснова. — Ти, звичайно, командир і все таке. Та невже ти думав, що ми стоятимемо осторонь і спокійно за всім спостерігатимемо? Ще чого захотів!
Нічого не відповівши, я швидко повернувся до порталу, який розташовувався поруч з дверима у хвостовий відсік. Утім, було вже запізно: якраз тієї миті до нашого товариства долучилася Марсі. Я збирався нагримати на неї, але потім передумав і зітхнув.
— Що ж, лишайтеся тут. Але, — мій голос став твердий, — саме
Ми з Красновою перетнули салон, проминули тамбур і ввійшли до кабіни. Як і казала Ея, шатл знаходився на орбіті; згори нависала велетенська куля планети, огорнена блакитним атмосферним серпанком.
Я зайняв місце першого пілота і швидко перевірив стан бортових систем. Всі вони функціонували нормально, а навіґаційний комп’ютер працював у поставарійному режимі. Це означало, що в певний момент перестали надходити керівні команди, і тоді автопілот, на виконання закладеної в нього стандартної проґрами, поклав шатл на стаціонарну орбіту довкола планети і почав надсилати сигнали небезпеки.
Тим часом Краснова влаштувалася в сусідньому кріслі й стала розбиратися з бортовими записами.
— Ага, ось і критичний момент, — промовила вона і зв’язалась через інтерком з салоном. — Тео, як там у вас?
— Нормально, — відповів Штерн з явним незадоволенням.
— Годі супитися! Ми не збираємося нічого приховувати. Транслюю все, що будемо чути й бачити.
