— Хоч на тому спасибі, — але його тон пом’якшав.
Краснова почала прокручувати запис відтоді, як шатл опинився в передостанньому світі, що межував з Новою Землею. На нашому дисплеї і на екрані в салоні пропливала панорама планети, за кадром чулися жваві переговори Лопеса та Олівейри, а час від часу вставляли слівце Мілош і Нільсен. Вони уважно вишукували бодай найменший натяк на катастрофу, проте нічого не знайшли. За хронометражем це тривало понад годину, але Краснова періодично прискорювала відтворення, тому на перегляд ми витратили менше п’ятнадцяти хвилин.
Зрештою Лопес наблизив шатл до порталу, що вів на Нову Землю, і недобрим словом пом’янув мене за те, що я відмовився летіти сюди на „Гермесі”. Зараз, відзначив він, не завадило б запустити дослідницький зонд і перевірити тунель на прохідність. Я мимоволі почервонів від почуття сорому та провини.
Тут втрутився Мілош, який запропонував передати керування шатлом автопілотові, запроґрамувавши його таким чином, щоб він на великій швидкості ввійшов у портал, а потім різко змінив курс і пірнув назад — або в той самий тунель, або в сусідній. За словами хлопця, такий стрімкий маневр важко буде вчасно відстежити, а в тому разі, якщо на Новій Землі відбувається якийсь катаклізм, то його, цілком імовірно, вдасться уникнути.
Лопес визнав Мілошеву ідею слушною, запроґрамував автопілот і ввімкнув на запис усі камери, включно з тією, що в кабіні. Лопес та Олівейра сиділи в кріслах пілотів, Мілош займав місце бортінженера, а Нільсен — спостерігача.
Шатл розігнався, наблизився до площини порталу, Лопес заговорив: „Прохо…” — і наступної миті на лівій частині екрана, замість тропічних джунґлів, з’явився великий арктичний (або антарктичний) континент, а на правій з кабіни зненацька щезли всі четверо наших товаришів. Шатл, уже без людей на борту, злетів над сіткою порталів, потім швидко пішов униз і знову пірнув у той самий тунель.
— Стоп! — сказав я. — Назад. Уповільнений повтор.
Краснова повторила. Я уважно дивився на екран. Зліва наближався портал, а справа Лопес, повільно артикулюючи, тягнув: „Пппрррооохххоо…” — і в момент проходження тунелю він щез разом з трьома своїми супутниками.
— Щоб я здох! — почувся з інтеркому Штернів голос.
Ме ще раз переглянули цей фраґмент, уже в покадровій розгортці. Але це нічого не дало: на попередньому кадрі, перед входом у тунель, все було гаразд, а на наступному, вже в просторі Нової Землі, кабіна виявилася порожньою. А з урахуванням того, що частота кадрів становила сто двадцять на секунду, виходило, що зникнення сталося за лічені мілісекунди.
— Боже мій! — промовила ошелешена Краснова. — Вони наче в повітрі розчинилися. Саме розчинилися — прилади не зафіксували навіть найменшого перепаду тиску в кабіні… І до речі, кеп, не вважай себе винним. Зонди тут не допомогли б — адже електроніка нічого не відчула. Все одно довелося б надсилати шатл з людьми.
— Це точно, — озвався Штерн. — А ще, чого доброго, полетіли б на кораблі. Хто б міг подумати, що…
Його перервав зляканий Еїн вигук:
— Ой! Двері!
Ми з Красновою миттю скочили і, мало не збивши одне одного з ніг, побігли до салону. Втім, нічого страшного там не сталося, хіба що зник портал у переборці хвостового відсіку.
— Двері моєї кімнати почали відчинятися, — пояснила Ея. — І я наказала Ключу закрити тунель. Але не хвилюйтеся — він відновить його будь-якої миті.
— Хто до тебе заходив? — запитав я.
— Тато. Зазирнув, побачив, що мене немає, й пішов.
— Нас уже шукають?
Ея відповіла не одразу, а кілька секунд мовчала, заплющивши очі й міцніше стиснувши в руці Ключа.
— Ще ні. Не бачу ніякої метушні. Мабуть, усі думають, що ви досі радитеся в батьковому кабінеті.
— Ну, добре, — сказав я, сідаючи в найближче крісло. — Отже, ми з’ясували, що на Новій Землі коїться… щось дуже погане. Люди просто зникають. Дезінтеґруються, телепортуються, переносяться в інший вимір…
— Останнє ненауково, — зауважив Штерн. — Перше — навряд. Як ми могли бачити, і Лопес, і Олівейра, і Нільсен, і Мілош зникли разом з одягом. Можна припустити, що й з новоземлянами було так само.
— Схоже, що так, — підтвердила Ея. — Принаймні я не помітила не вулицях кинутого одягу або його шмаття.
— Отож-то. Сам цей факт можна вважати обнадійливим, бо означає, що „висмикування” людей відбувалося дуже акуратно, з точним розрахунком. Особисто я схиляюсь до версії про телепортацію.
— Кеп, — нерішуче мовила Ея. — Гадаю, що Еї варто знову запитати у Ключа, що сталося з людьми на Новій Землі.
— Так я вже питала! — заперечила Ея.
— Може, ти не правильно питала, — наполягала Марсі. — Це ж лише комп’ютер, хай і надпотужний. Сформулюй запитання так: чи існують на Новій Землі або в її околицях якісь особливі умови, що призводять до зникнення людей?
Коротка пауза. Раптом Ея здригнулася й обвела нас приголомшеним поглядом.
— Так, існують… У просторі Нової Землі присутня сила, що переносить усіх людей, які потрапили під її дію, до іншого місця в Мережі.
— Куди? — випередив мене Штерн.
— Ключ не знає.
—
— Не може. Я не маю належного рівня допуску.
— Але ця сила породжена Мережею? — запитав я.
— Так.
— Хто чи що її контролює?
— Мережевий Вузол місцевого сектора.
— А що змусило Вузол застосувати цю силу?
— Ключ не може надати інформацію.
— Вузол функціонує автономно чи ним хтось керує?
— Нема інформації.
— Ключ може показати Вузол?
— Ні він надто далеко. — Ея на секунду замовкла. — І в будь-якому разі, він захищений від спостереження.
— А ця сила, що діє на Нову Землю, — втрутилась Краснова, — яка її природа?
— Вона ґрунтується на тих самих принципах, що й тунельні переходи. Її ґенерують портали за інструкціями з Вузла. Це вся інформація, що мені доступна.
Запала мовчанка. Ея сіла навпроти мене, Марсі примостилася на бильці її крісла. Краснова і Штерн продовжували стояти. Вигляд мали похмурий і розгублений.
— Що ж до мене, кеп, — нарешті заговорив головний інженер, — то я більше не сумніваюсь. Ця річ, — він вказав на Ключ в Еїних руках, — не повинна потрапити на Землю.
— За жодних обставин, — рішуче підтвердила Краснова.
— Тоталітаризм у масштабах Всесвіту, — промовив я. — Цілковитий контроль, абсолютна влада над світами Мережі й усіма людьми в них. Це не те майбутнє, яке я бажав би земному людству… Та, боюсь, більшість землян зі мною не погодиться.
— Ну й не треба питати їхньої згоди, — заявила Краснова. — Ми просто знищимо Ключ, скинемо його в надра якоїсь зорі. Для більшої певності оберемо найгарячішу.
— А хіба ми не полетимо до Вузла? — озвалася Марсі. — Адже він забрав новоземлян. І наших також — адмірала, Мілоша, лейтенанта Олівейру, техніка Нільсена. Ми
