перспективою.
— Що правда, то правда, — підтримав мене Штерн.
— До речі, — зауважила Краснова, — зовсім не обов’язково приєднувати Землю до Мережі Світів. Досить буде й Марса.
— А що це міняє? — знизав я плечима. — В будь-якому разі майже всі земляни та марсіани переселяться у світи Мережі. Земля надто загиджена, Марс занадто суворий, а тутешні планети — просто як намальовані. Не дарма „Ковчег” назвав їх Едемами. Ми мусимо чітко зрозуміти: якщо візьмемо з собою Ключ, то це означатиме, що все земне людство переселиться в Мережу Світів.
— А якщо не візьмемо? Якщо викинемо його до дідька десь у міжзоряному просторі?
— Ні, Ольго, — твердо промовив я. — Ми не можемо так учинити. Сама по собі Мережа Світів — чудова штука. Приєднання до неї обіцяє людству безмежні перспективи зростання й розвитку. Але перш ніж приймати таке незворотне рішення, слід ретельно вивчити Мережу, з’ясувати, як вона функціонує, оцінити ступінь ризику її глобального знищення. Потрібні роки, а то й десятиліття напружених досліджень.
— І геть не факт, що вони будуть успішними, — додав Штерн. — Мережа Світів є продуктом цивілізації, що на багато тисячоліть випередила нас у своєму розвитку. Новоземляни досліджували її майже чотириста років, але нічого не досягли. Звичайно, наша наука просунулася значно далі… а втім, я не став би надто покладатися на це. З кінця двадцять другого сторіччя ми не здійснили ніяких якісних стрибків, не відкрили нових принципів, а просто рухалися по висхідній, без істотних проривів.
— І в кожному разі, — сказав я, — на Землі не чекатимуть результатів досліджень. Ну, може, ще потерплять, поки ми розбиратимемося, що сталося з новоземлянами… та й то навряд.
— Отже, глухий кут, — підсумував Штерн.
— Саме так.
Ми надовго замовчали, поринувши в роздуми. А час невблаганно спливав. До того моменту, як ми мали сісти в машини й вирушити на аеродром, залишалося менше двох годин.
Я дивився у вікно, що виходило на невеличке озеро, за яким починався гайок. Юнай був дуже схожий на Землю минулого, коли люди ще не встигли запаскудити її. Який землянин при здоровому глузді відмовиться жити на такій чудовій планеті? І начхати на будь-який ризик. Зрештою, що може бути гірше теперішньої Землі?..
— Якщо міркувати лоґічно, — повільно заговорила Краснова, — то Ключ повинен мати вичерпну інформацію про структуру Мережі. Бо інакше він не зміг би приєднувати до неї нові планети.
— Він це заперечує, — відповів я. — Стверджує, що просто зв’язаний з найближчим Мережевим Вузлом і фактично є його аґентом, посередником.
— А запитати інформацію з Вузла?
— Його функціями це не передбачено.
— Бреше, — сказав Штерн.
— Можливо. Хто ми, власне, такі, щоб розкривати нам секрети Мережі?
— Та вже ж ніхто. Сторонні… — погодився він, і тут його очі зблиснули. — Ваулоу! Він точно був представником цивілізації, що створила Мережу. Або, в крайньому разі, контролювала її.
— Це цілком вірогідно, — погодився я.
— Далі, — продовжував Штерн. — Припустімо, що влада над Мережею передається в спадок. Скажімо, через іґрек-хромосому. А оскільки полковник Айола — прямий нащадок Ваулоу, то він міг успадкувати цю владу.
— Цікава ідея, — промовила Краснова. — Спірна, але цікава. Гадаю, спробувати варто. Хіба ні, кеп?
Я невизначено хитнув головою. Незалежно від того, має Штерн рацію чи ні, мені зовсім не всміхалося посвячувати полковника в цю таємницю. Хоча я одразу відкинув думку позбутися Ключа, але ще не виключав варіанту на якийсь час приховати його. А впевненості в тому, що полковник погодиться мовчати, не було. Радше якраз навпаки: він був бізнесменом, кревно зацікавленим у торгівлі з Землею, а отже, зацікавленим у її входженні в Мережу, до того ж якнайшвидшому. За великим рахунком, йому було байдуже до всіх наших побоювань. Адже сам він жив у Мережі і ніяк змінити цього не міг, а землян розглядав як перспективних бізнесових партнерів. І тільки.
— Зробимо інакше, — сказав я. — Звернемося до Еї.
— Але вона не має іґрек-хромосоми, — заперечив Штерн.
— Ой, Тео, облиш! — пирхнула Краснова. — Що за шовіністичні штучки! З якого це дива влада над Мережею має передаватися конче по чоловічій лінії? А жінки що, другий сорт?
Присоромлений Штерн почав був виправдовуватися, спираючись на закони спадковості, проте я зупинив його:
— Все, диспут завершено. Спершу підемо до Еї, а потім… коротше, побачимо.
Розділ 18
Ні біля кабінету полковника, ні на сходах, ні в коридорі на третьому поверсі ми нікого не зустріли, тож нам не довелося нікому нічого пояснювати. Всупереч моїм побоюванням, Ея без заперечень дозволила нам увійти. Вона сиділа на ліжку, одягнена в зелену блузку та сині штани, а поруч з нею примостилася Марсі в парадній формі — вже цілком готова до відбуття на аеродром.
— Ми тут балакали, — швиденько повідомила Марсі, пояснюючи свою присутність. — Поки ви ховалися в кабінеті, я вирішила навідатися до Еї й трохи розворушити її. Здається, мені це вдалося.
Ея всміхнулася нам, проте її погляд і далі залишався сумним.
— Молодця, дівчинко, — сказала Краснова. — А тепер тпрусь звідси. Нам з Еєю треба поговорити.
Марсі слухняно збиралася встати, аж тут Ея міцно схопила її за руку.
— Ні, так не годиться! — обурилася вона. — Що ще за „тпрусь”? Це моя кімната, і тут я вирішую, кому піти, а кому лишитися. Хочете поговорити — прошу. Але Марсі залишиться зі мною.
Марсі розгублено подивилася на мене, не знаючи, що їй робити. А я в думках вилаяв Краснову за безцеремонність. Викажи вона бодай трохи такту, все обійшлося б. А так Ея, що й до того була в кепському настрої, вперлась і пішла на принцип. Та власне, це нічого не змінювало. Я однаково не збирався приховувати від команди існування Ключа, просто спершу хотів розібратися з ним спокійно, без зайвої метушні.
— Гаразд, Еє, вибач, — сказав я. — Ольга погарячкувала. Ми не маємо від Марсі секретів. — З цими словами я видобув з кишені Ключ. — Це передав мені архієпископ. Найпевніше, він належав твоєму предкові Ваулоу. Я хочу, щоб ти взяла його до рук. Тільки не лякайся, коли почуєш у голові голос. Так і повинно бути.
Щойно я поклав Ключ Еї в долоню, як його огорнуло м’яке золотаве сяйво.
— Отак! — не втримавшись, вигукнув Штерн.
Через кілька секунд Еїні очі широко розплющилися від подиву.
— Він… він справді розмовляє! Подумки. Називає себе Відкривачем Мережі… Чи Мережевим Ключем… Не можу перекласти точно. До мене він говорить юнайською, дуже дивною юнайською, і я не зовсім впевнена…
— Називатимемо його Ключем, — запропонував я.
— Добре, — погодилася Ея. — Ключ каже, що його функції залежать від рівня допуску користувача. У вас він нульовий, найнижчій, як у гостей Мережі. А в мене п’ятий — не надто високий, але… О-о! — Її обличчя просяяло. — Ключ каже, що я з роду Правителів Мережі!
Марсі кинула на Ею захоплений погляд, несміливо простягла руку й легесенько доторкнулася до золотавої кулі. А я запитав:
— Чому тоді твій допуск не надто високий?
— Бо я ще не маю належних знань… досвіду… вміння… компетентності… Ключ каже, що в моїй мові
