— Можливо, — промовила Ея без особливої впевненості. — Та швидше за все це почалося лише нещодавно. Хтось захопив контроль над Вузлом — або навіть над усією Мережею — і взявся „зачищати” її від людей. У часи Ваулоу нічого схожого напевно не було. Він навіть не припускав, що таке може статися, бо інакше не заповідав би церкві передати Ключа прибульцям з-поза Мережі.
— Мабуть, — погодився я. — Якби Ваулоу розглядав Ключ як захист для Юная, він би надійно сховав його. Так, щоб ніхто не знайшов. Наприклад, помістив би глибоко під землю. Або втопив у найглибшій западині океану.
— Шкода, що він цього не зробив, — гірко зітхнула Ея. — Дуже шкода…
Якийсь час ми мовчали. Я роздумував, чи варто заводити з Еєю розмову, задля якої, власне, зайшов до неї. Зараз вона була явно не в гуморі — хоча, з іншого боку, вона весь час перебувала в пригніченому стані.
— До Вузла лишилося менше сорока тунелів, — озвався я. — Ще доба польоту.
Ея повільно кивнула:
— Атож, як ми й планували… Не турбуйся, Еріку, завтра вранці я буду в нормі.
— Ти маєш бути готова раніше, — сказав я. — Вже вночі ми залишимо корабель і далі полетимо на шатлі.
Вона запитливо глянула на мене.
— Чому? Не хочеш ризикувати „Гермесом”? Але тоді краще залишити його перед останнім тунелем. Нам не завадить мати корабель під рукою.
— А він і так буде під рукою. Через кілька годин його підгонять Ольга та Марсі.
В Еїних очах промайнуло розуміння.
— Ага, ясно! Збираєшся надурити їх? Самі вони ні за що не захочуть лишитися, тому ти вирішив ушитися вночі, потай. Либонь, і зі Штерном уже домовився?
— Так, — не став заперечувати я. — Він цілком згоден зі мною. Нам нема сенсу всім разом летіти на Вузол. Ми б залишили й тебе — але це, на жаль, неможливо. Бо тільки ти маєш доступ до розширених функцій Ключа. Без твоєї допомоги нам не обійтися.
— Добре хоч ти відвертий зі мною, — сказала Ея. Вона на хвилю задумалась, відтак рішуче похитала головою. — Ні, Еріку, так не годиться. Я не погоджуюсь на цей план.
— Чому? Тільки з принциповості? Вважаєш, що так нечесно?
— І нечесно також. Але не це головне, річ в іншому. Якщо Ключ справді оберігав Юнай, то тепер він захищає нас. А вчинити так, як пропонуєш ти, означає лишити Ольгу та Марсі без захисту.
Я скептично хмикнув.
— Це тільки твій здогад. І він має одну ваду: коли ми прибули до 519-ї Стрільця і виявили Мережу, у нас не було ніякого захисту. А проте ми безперешкодно дісталися до Юная, і в дорозі з нами нічого не сталося.
— Можливо, вас просто не помітили, — припустила Ея. — Мережа надто велика, аби простежити за всім, що в ній відбувається. Але світи, прилеглі до Вузла, напевно перебувають під пильним наглядом. Якщо мій здогад правильний, то Марсі з Ольгою будуть у значно більшій небезпеці, ніж ми.
— А якщо ти помиляєшся? — наполягав я.
Ея стенула плечима.
— Тоді без різниці. Що летіти на Вузол, що чекати неподалік — однаково небезпечно. У кожному разі виходить, що краще нам не розділятися. Уп’ятьох ми маємо більше шансів, ніж утрьох. До того ж на кораблі набагато надійніше, ніж на шатлі. — З цими словами вона повернулася набік і натягла на плечі ковдру. — А тепер іди, Еріку. Я спробую ще трохи поспати. Наступної ночі навряд чи зможу виспатися — а в нас буде дуже напружений день.
Розділ 20
По обіді з Еєю намагався поговорити Штерн, але так само безрезультатно. Вона вперто стояла на своєму, а ми не могли не визнати, що її арґументи вагоміші за наші. За великим рахунком, нами керували суто особисті мотиви: Штерн уболівав за дружину, а я — за Марсі, і ми намагалися по змозі відгородити їх від небезпеки, хоча й розуміли, що наш план слабкий і безнадійний. Тому нам довелося відмовитися від цього задуму, і ні Марсі, ні Краснова так і не дізналися, що ми збиралися полетіти на шатлі.
Останній день нашої подорожі минув у дещо нервовій обстановці. Всі ми помітно хвилювалися перед зустріччю з невідомим, та водночас нам не терпілося чимшвидше дістатися до Мережевого Вузла. Бездіяльне очікування пригнічувало нас дужче, ніж думки про можливі загрози, що чигали наприкінці шляху.
Утім, хвилювання не завадило мені добренько виспатися з вечора, і о пів на третю ранку я заступив на свою вахту сповнений сили й енерґії, готовий до будь-яких випробувань прийдешнього дня.
Всупереч побоюванням, цієї ночі мої супутники не страждали на безсоння, і до шостої мене ніхто не турбував. Тільки на початку сьомої в рубці з’явилася Марсі, ще трохи заспана, але бадьора й відпочила. А за півгодини прийшла Ея — і, судячи з її доволі свіжого вигляду, їй таки вдалося нормально поспати. З’ясувавши, що обидві дівчини не снідали, я відіслав їх на кухню, звідки вони буквально через десять хвилин повернулися, запевнивши мене, що вже поїли.
Штерн та Краснова продемонстрували заздрості гідну холоднокровність і приєдналися до нас лише о пів на восьму, коли залишалося подолати всього три тунелі. Вони принесли мені два сандвічі з м’ясом, які я з задоволенням з’їв, запиваючи поганенькою кавою з автоматичної кавоварки.
А трохи більше, ніж за годину, „Гермес” увійшов у простір останньої перед Вузлом планети. На той час Краснова вже змінила мене за пультом керування, Штерн сидів на місці чергового інженера, а я зайняв своє капітанське крісло. Марсі та Ея влаштувалися за резервними пультами.
Планета виявилася найзвичайнісіньким мережевим світом — диким, незаселеним, з ідеальними природними умовами. На тій ділянці суші, яку було видно з корабля, жодних штучних об’єктів ми не виявили. Так само й у космосі — принаймні, у межах досяжності наших детекторів.
— Тут нічого немає, — повідомила Ея, проконсультувавшись із Ключем. — Це звичайна планета Мережі. Тільки й того, що межує з Вузлом. Якраз зараз Ключ нарешті сподобився повідомити мені, що таких планет у різних частинах сектора нараховується тридцять дві тисячі сімсот шістдесят вісім — тобто, рівно сто тисяч у восьмеричній системі числення. А ми просто летіли до найближчої, з якої можна відкрити тунель до Мережевого Вузла.
— Тунель треба відкривати з поверхні? — запитав я.
— Не обов’язково. Можна й просто з корабля. А ще можна відкрити тунель для
— Гадаю, другий варіант кращий, — озвався Штерн. — На кораблі ми більш захищені.
— Можна взяти шатл, — почав був я, але Ея досить різко урвала мене.
— Я тебе благаю! Не заводь знову мови про те, щоб ми розділилися. Ніхто з нас не погодиться.
— Це точно, кеп, — підтримала Ею Краснова. — А залишати корабель і перебиратися всім на шатл я не бачу сенсу.
— Ну, добре, — здався я. — Еє, відкривай тунель для всього корабля. Скажімо, в двох сотнях кілометрів попереду за курсом.
Вона похитала головою:
— Ні, Еріку, так не вийде. Великий тунель можна відкрити лише через стаціонарний портал.
— Через котрий з них?
— Через будь-який. Летімо до найближчого, а при перетині його площини Ключ встановить тимчасове з’єднання з порталом на Вузлі.
— А як проходити через портал? — запитала Краснова. — Згори чи знизу?
— Не має значення. Напрямок виходу буде той самий.
