Марсі ввійшла до рубки рівно о восьмій тридцять, майже секунда в секунду.
— Доброго ранку, кеп. Як чергування?
— Все нормально, — відповів я, поступаючись їй місцем за пультом керування. — Капітан вахту здав.
— Третій пілот вахту прийняв, — сказала вона, сідаючи в крісло.
Я передав їй Ключ, який, дотримуючись Еїних інструкцій, постійно проводив моніторинґ світів попереду за нашим маршрутом і повідомляв, чи безпечний шлях. Зараз корабель летів над черговою планетою, наближаючись до чергового порталу, і Ключ стверджував, що там, потойбіч тунелю, нам нічого не загрожує.
— Лишилося тридцять дев’ять переходів, — констатувала Марсі, ознайомившись зі звітом автопілота. — А потім…
Вона замовкла. Ніхто з нас не знав, що буде далі. Ключ надійно оберігав таємниці Вузла і повідомляв тільки те, що належало знати Еї з її п’ятим рівнем допуску. Попри всі наші зусилля, нам не вдавалося розібратись ані в принципах його роботи, ані в його конструкції. Металевий на дотик, Ключ не дозволяв зішкрябати зі своєї поверхні бодай крихітну часточку для проведення хімічного аналізу. Він був абсолютно непрозорий для електромагнітних променів — частково поглинав їх, частково відбивав, але не пропускав крізь себе жодного кванту, тим самим не дозволяючи роздивитися, що там у нього всередині. Поза будь-яким сумнівом, Ключ приховував у собі надзвичайні можливості, про які ми навіть не здогадувалися. Те, що Ея вміла з ним робити, схоже, було лише краплею в морі. Проте всі наші спроби обійти його лоґічний захист завершувалися безрезультатно.
— До речі, — запитав я ніби між іншим. — Ти бачила Ею?
— Щойно заходила до неї. Вона вже прокинулась, але ще не встала. І знову не захотіла снідати. — Марсі похитала головою. — Вона себе мордує, бідолаха.
Я тихо зітхнув. Не лише Ея себе мордувала — Марсі також. Кілька разів я заставав її заплакану в кухні, де все нагадувало їй про Симона. Але зазвичай вона не виказувала своїх почуттів, ховала їх глибоко в собі, і я зовсім не був певен, чи це на краще…
Побажавши Марсі вдалого чергування, я вийшов з рубки і спустився на другий ярус, де були розташовані житлові приміщення. На приладових панелях більшості дверей горіли жовті вогники — вони свідчили про те, що каюти законсервовані. Так само були піддані консервації кают-компанія, спортзал, їдальня (лишилась тільки кухня) і наукові лабораторії. Це зменшило навантаження на системи життєзабезпечення, дозволивши їм нормально функціонувати за мінімального контролю з боку нашого нечисленного екіпажу. Ще було зупинено головний реактор, який живив системи гіпердрайву (що також простоювали), і тільки це дозволяло Штернові, єдиному кваліфікованому інженерові на борту, викроювати собі час на відпочинок і сон.
Уже вкотре я похмуро подумав, що ще жоден капітан Зоряного Флоту не втрачав за експедицію стількох членів команди. Інша річ, що часом зникали кораблі з усім екіпажем… А втім, можливо, так воно й буде. Це цілком імовірно — надто ж коли врахувати, куди ми прямуємо.
За всіма розрахунками, летіти нам залишалося близько доби. Принаймні добре те, що не довелося добиратися на шатлі. Хоча за своїми технічними характеристиками він і годився для тривалих подорожей, проте його пасажирський салон був замалий, щоб п’ятеро людей могли провести в ньому два тижні, не діючи один одному на нерви.
На шатлі ми пролетіли тільки три тунелі — до найближчого світу, що межував з Юнаєм. Там Ея обережно відкрила портал, зорієнтований точно в напрямку аеродрому, де стояв наш „Гермес”, я встановив з бортовим комп’ютером радіозв’язок і передав необхідні інструкції. Корабель стартував з планети і здійснив перехід по стаціонарному тунелю.
Повернувши „Гермес”, ми передовсім злітали на Шамбалу-1, де я доповнив записи залишених нами на орбіті бакенів детальним звітом про все, що сталося з Новою Землею та Юнаєм. А до звіту додав схему маршруту до Мережевого Вузла, записану в земній системі ґеоґрафічних координат. Утім, навряд це допоможе наступним експедиціям, якщо ми зазнаємо невдачі. Останній тунель, що веде безпосередньо на Вузол, неможливо відкрити без допомоги Ключа. Так, у всякому разі, стверджував сам Ключ.
План подальших дій ми навіть не обговорювали. Ми не могли полетіти на Землю — і не тільки через малу чисельність нашого екіпажу, а ще й через Ею, котру довелося б залишити тут. Очікувати ж на прибуття пошукової експедиції було б просто нестерпно. Та й Ея не збиралася чекати — вона б сама, своїм ходом вирушила до Вузла. Тож вибору ми не мали…
Я зупинився перед каютою Сьюзан Ґреґорі, яку тепер займала Ея, натиснув кнопку дверного інтеркому і запитав дозволу ввійти. Сонний голос з динаміка відповів згодою.
Ея все ще лежала в ліжку. Каюта була освітлена лише нічним світильником, проте я зміг розгледіти, що Еїні очі припухли не лише від сну, а також і від сліз. Сьогодні, прокинувшись, вона знову плакала.
— Привіт, — сказав я, вдавши, що нічого не помітив. — Як ти?
— Нормально, — відповіла вона, силувано всміхнувшись.
„Нормально” означало „як звичайно”. Тобто кепсько. Бідолашна дівчина досі перебувала в глибокі депресії, а ми нічим зарадити її горю не могли. Ея не просто втратила рідних, друзів і близьких; у неї відібрали рідний світ, вона лишилася сама-самісінька у Всесвіті, полонянка Мережі, позбавлена можливості вирватися зі своєї безкрайньої в’язниці. Я намагався уявити свої почуття, якби несподівано зникло все земне людство — не лише земляни, але й мешканці Марса, Есперанси, інших колоній, персонал космічних станцій і баз, екіпажі міжзоряних кораблів… ну, словом, геть усі земні люди, окрім мене. Я щосили намагався це уявити — проте не міг. Надто страшна виходила картина, щоб бодай на секунду повірити в її реальність. А між тим, саме в такій похмурій реальності жила Ея…
— Вставати збираєшся? — запитав я.
Вона мляво похитала головою:
— Поки ні.
— А снідати?
— Потім.
Я присів на край ліжка і взяв Ею за руку. Вона міцно стисла мою долоню, а в її сонних очах замріли слабенькі жаринки. Зо хвилю ми мовчки дивилися одне на одного з сумом і затамованою ніжністю. Це був максимум, що ми собі дозволяли з тієї останньої ночі на Юнаї, коли я грубо відштовхнув від себе Ею. Вона вже не сердилася на мене, але про свої почуття більше не заговорювала. Я теж намагався ставитися до неї рівно, суто по-дружньому, хоча давалося це дуже важко.
— Знаєш, Еріку, — озвалася Ея, — сьогодні мені знову снився тато.
Ще б пак, подумав я. Він їй щоночі сниться. І щоразу докоряє доньці за те, що вона пробудила Ключ і тим самим привернула до Юная увагу Мережевого Вузла. Ці сни були проекцією почуття провини, яке переслідувало її і вдень, і вночі. Бувши розумною дівчиною, вона цілком здавала собі справу з того, що дві події, які сталися одна за одною — її маніпуляції з Ключем і зникнення всіх людей з Юная — найпевніше пов’язані між собою. Ми теж так вважали, хоча й намагалися переконати Ею в зворотному. А Ключ на всі розпитування відповідав, що, як і у випадку з Новою Землею, він не в змозі надати інформацію про причину атаки на Юнай. Водночас він стверджував, що постійно тримає зв’язок з Вузлом і повідомляє його про своє місцеперебування. Це був наш головний арґумент: якщо так, то чому Вузол не чіпав Юнай раніше і чому тоді не вживає ніяких заходів проти нас?..
— Але сьогодні було інакше, — вела далі Ея. — Тато казав, що даремно я забрала Ключ з Юная. Цього не варто було робити.
— Думаєш, Ключ охороняв Юнай?
— Не знаю. Можливо. Вчора ввечері мені вдалося з’ясувати в нього точний час, коли почала діяти сила, що забрала всіх юнайців. Закривши тунель з шатла на Юнай, я ще близько хвилини тримала зв’язок, перевіряючи, що відбувається в нашому домі, а менш ніж через три мілісекунди після того, як контакт Ключа з Юнаєм було остаточно розірвано, і з’явилася та сила. А це в жодному разі не можна назвати випадковістю.
— Ага, — протягнув я. — Отже, три мілісекунди… Ну, гаразд. Припустімо, ти маєш рацію. А що тоді захищало Нову Землю? Майже чотири сторіччя люди спокійно мешкали на ній і лише півроку тому зникли. Гадаєш, їх охороняв якийсь інший Ключ?
