— Я шукаю відповідного місця для переходу фронту червоних із своїм повстанським відділом. Мої повстанці перебувають тепер біля м. Бар і чекають на мій наказ. Не зголошувався до штабу дивізії тому, що я є отаман Козир-Зірка, ні від кого незалежний… — з удаваною гідністю відповів мальовничий 'джиґіт' (кавказець-кіннотник).
'Отаманові' Козир-Зірці запропоновано негайно залишити район дивізії, бо в противному разі його заарештують. У дійсності, як це ми пізніше довідались, Козир-Зірка жадного відділу не мав. Перед тим він гасав біля Бару, намагаючись переманити на свій бік козаків 2-ої дивізії (Запорізької Січі), бо він, ніби, формував окремий повстанський відділ. Йому навіть пощастило спокусити кількох, але довідавшись про це, Божко зареаґував у притаманний йому спосіб… Сам Козир-Зірка ледве встиг утікти вночі й тим урятуватися від жорстокої кари, що її заповів розлючений отаман Божко. Після цього випадку, мальовничий 'отаман' десь зник. Вули непровірені чутки, що Він перейшов до большевиків.
Під час нашої збройної визвольної боротьби в Україні росли, наче гриби після дощу, повстанські ватажки. Бойовий склад їхніх повстанських відділів вагався від кількох десятків до кількох тисяч, а іноді й десятків тисяч. Серед тих повстанських отаманів були національно свідомі українці, люди ідейні й слухняні вояки. Своїми загонами вони не раз ставали в пригоді нашій Дійовій армії й назагал прислужилися своїй Батьківщині. Таких отаманів було найменше. Поруч них треба згадати й отаманів 'льокального характеру', що обмежували свою діяльність до оборони свого села, чи своєї волости. Ці отамани 'поза деревами не бачили лісу' і тому їхній вклад на визволення України був малий, але все ж таки треба зарахувати до категорії позитивних отаманів. На превеликий жаль, у ті переломові для України часи, коли вирішувалася доля її державности, найбільше було отаманів неґативних, що своєю ментальністю були подібні до 'отамана' в лапках Козир-Зірки, цього 'ні від кого незалежного', а своєю діяльністю, нерозважною і густо-часто кримінального характеру, лише компромітували уряд УНР, влади якого вони не визнавали й діяли виключно на власну руку й у власних інтересах. Їхня розперезано-шкідлива й свавільна акція, така фатальна для долі України, ввійшла до нашої новітньої історії під назвою 'отаманія'.
У той час, коли чимало серед позитивних повстанських отаманів поклало свої буйні голови за славу і волю України, більшість негативних 'отаманчиків' або збольшевичилась, або закінчила своє життя як криміналісти; декого з них наших урядом покарано на горло. Систематичної боротьби з такими 'горе- отаманами' в умовах того часу, на території тодішньої УНР, провадити не було можливости, бо територія та була змінною… Незалежно від цього, такі 'отамани' знаходили підтримку в партійних колах, що хотіли мати 'своє військо' для збільшення впливу тої чи іншої партії на Уряд… Сам Головний Отаман надавав великого значення повстанському рухові й тому повстанські отамани різного ґатунку мали від нього опіку й грошеві засоби. У цьому випадку Головний Отаман діяв у добрій вірі. Віра ця була ілюзією, але, хоч більшість опікуваних ним отаманів не виправдала його довір'я, то все ж, це не зневірювало його. 'Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання — моя підтримка їх виправдана', — відповідав Головний Отаман на закиди йому в цій справі. У цьому випадку не можна було признати рацію його ілюзії.
Розділ ХХV
Зміна на нашу користь на Проскурівському фронті. Перехід Української Галицької Армії р. Збруч. Наступ групи отамана Ю. Тютюника на ст. Жмеринка. 3-тя дивізія провадить бої за підступи до ст. Вапнярка. Захоплення станції Вапнярка
У другй полонині липня 1919 року тяжке становище на фронті нашої проскурівської групи, що складалася з Запорожців і Січових Стрільців, поволі тратить свій критичний характер. Успішний контр-наступ цих наших бойових частин змушує ворога до загального відступу. 24-го липня Запорожська група переслідує червоних у напрямку м. Ярмолинці, а Січові Стрільці — на м. Городок. У половині липня, того року, розпочався перехід УГА р. Збруч. Шикувався спільний наступ обох армій. УГА зосереджувалася за фронтом проскурівської групи. Один із її корпусів вже вирушив із м. Дунаївці до м. Нова Ушиця. Налагоджено зв'язок із штабом армії. Група от. Тютюника-Божка поволі наближалася з боями до ст. Жмеринка. Загальна ситуація на всьому фронті Армії УНР покращала, зміцнилася.
Комдив 3 рішив перейти до наступу. Ситуація вимагала скупчення всіх сил дивізії для міцного удару, але вона не була в стані заатакувати ворога всіма своїми силами, бо 9 полк мусів прикривати ліве крило 3-ої дивізії з боку Жмеринки. До червоних підійшли свіжі сили і тому Комдив просив Штаб Армії спонукати отамана Тютюника до пожвавлення його дій.
7-ий Синій полк усе ще тримався біля ст. Юрківка. Щодня він провадив бої з ворожими бронепотягами, успішно відбиваючи всі їхні спроби висадити десанти піхоти. Його новим завданням було захопити села — Горішківку і Жолоба. Здобувши ці села, 7-ий полк змушений був перейти до оборонних боїв проти ворожої піхоти, що її підвозили бронепотяги. І знову головну ролю в боротьбі з бронепотягами відігравала синя батерія. Цілий день, майже безперестанно, відбувався гримотливий артилерійський герць. У повітрі верескливий грохіт гармат і несамовите виття літаючих стрілен. Славетний командир синьої батерії, сот. Шура-Бура, влучним огвем змушує ворожі бронепотяги відійти до ст. Вапнярка.
Бої 3-ої Залізної дивізії за підступи до ст. Вапнярка.
Синя батерія стріляла півбатеріями. Перша вела бій з бронепотягами, а друга, під прикриттям піхоти, заходила, замаскованим обхідним рухом, в тил бронепотягам і зненацька відкривала огонь по залізниці. Така тактика змушувала червоні бронепотяги спішно відступати, під загрозою знищення тилового залізничного шляху, іноді під цільним нашим огнем. На протязі дня, один із бронепотягів так сильно ушкоджено нами, що його команда була змуяці рятуватися втечею. Покинутий брсшепотяг опинився в наших руках. Піхотні десанти, що вивантажувалися з бронспотягів, заганялися огнем нашої піхоти назад до вагонів, із великими для них втратами. До 200 червоноармійців взято в полон.
8-му Чорноморському полкові наказано вибити ворога з м. Комаргород. Під натиском Чорноморців, ворожа піхота відступила до міста, але біля земської лікарні прийшло до зустрічі з головними силами червоних Зав'язався упертий бій. Червоноармійці вживали ручні гранати, яких нам бракувало. Це затримало Чорноморців, але, коли запас тих гранат у червоних вичерпався, Чорноморці перейшли до атаки. У Комаргороді залунало: 'Слава! Слава!'… На це комуністи, переходячи до контр-атаки, відповіли: 'Ура-а-! Ура-а-!'… Зійшлися груди з грудьми. Розпочався рукопашний бій… Наші гармати мусіли припинити огонь, бо наші й червоні змішалися до купи в бою на багнети. З наказу Комдива, наша артилерія перенесла вогонь на тили ворога, а саме — на дорогу до Вапнярки. Раптом червона піхота розпочала відступ.
Енергійно переслідуючи відступаючих, Чорноморці взяли полонених, разом із зброєю. Несподівано, на східній околиці Комаргорода, Чорноморців заатакувано резервовими частинами ворога, водночас із двох напрямків: збоку Вапнярки й Антополя. Взяті в 'кліщі', Чорноморці змушені були відступити до земської лікарні. Полк. Царенко доносить Комдиву про погіршену ситуацію й просить дати йому бодай одну свіжу сотню на допомогу. Комдив не мас такої до диспозиції і становище стає скрутним. Щоб рятувати полк, Комдив приймав ризиковне рішення: він забрав зайву обслугу батерій, їздових, обозних і, додавши два кулемети, повів цю збірну сотшо, під своїм командуванням, по південній околиці Комаргорода, в тил ворога.
Поява цього імпровізованого відділу в тилу червоних заскочила їх і вони почали відступати. Чорноморці негайно перейшли до контр-наступу й остаточно розбили тих червоноармів, що боронили м. Комаргород. Ворог зник. Змучені й голодні Чорноморці зайняли нарешті весь Комаргород. Дальше переслідуваная ворога припинилося, не було вже сил та й темрява стала в цьому на перешкоді. До ранку санітари підбирали ранених і забитих, як наших, так і ворожих. Не зважаючи на запеклий бій, втрати Чорноморців не були великі: до 15 забитих старшин і козаків і до 30-ти ранених, у тому числі й Комдив, якого легко поралено в плече. Трофеї полку: до 100 полонених, 10 кулеметів і непорахована кількість рушниць та набоїв.
Після блискучих перемог 7-го і 8-го полків, перед дивізією постало нове завдання: опанувати безпосередні підступи до станції Вапнярка — стратегічно важливого залізничного вузла; опанувавши — захопити станцію й найближчі до неї околиці. 7 Синій полк мав атакувати з півночі, а 8 Чорноморський — з заходу. 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка, з метою допомогти 7-му полкові під час його наступу. Водночас 9 полк мусів провадити інтенсивну розвідку в напрямку Жмеринки, щоб нав'язати
