контакт із групою отамана Ю. Тютюника.
До цього часу сили дивізії були занадто розкидані. Брак дроту і досвідчених телефонових команд унеможливлювали телефонне сполучення штабу дивізії із своїми частинами. При такому стані керування частинами було для штабу дивізії тяжкою проблемою. Комдив із своїм польовим штабом, мусів часом переїздити верхи по два рази від одного полку до другого, кожного разу від 20 до 30 кілометрів, на протязі одного дня. Штабові старшини, полкові ординарці та їхні коні були перемучені до крайности. Для коней не бракувало свіжої паші, але бракувало зерна. Тому, що вівса в селян дістати було неможливо, сили коней значно підупали. Штаб дивізії мав одно авто, але не міг дістати для нього бензини й тому його тягнули кіньми… Був це час гарячкової праці селян на полях і через те не можна було достатньо використати селянських коней.
У праці Комдива значну ролю відігравав його помічник, полковник В. Ольшевський. Був це кадровий старшина передреволюційної російської армії, з досвідом першої світової війни. По вдачі спокійний і витривалий, трохи млявий, але разом із тим, у потрібний мент завзятий. Своїм віком був значно старший від свого побратима зброї, командира дивізії. Його сиве волосся й завжди надзвичайне опанування під час найбільше критичних моментів бойового життя дивізії, викликали велику для нього повагу, як старшини, так і козаків. У той час він мав біля 50 років життя. Не менш імпонував дивізії і його кінь. Коли полковник наближався із своїм ординарцем до якогось полку, на своєму сивому коні, то на спостережних пунктах іще здалека пізнавали полк. Ольшевського: 'це старий, на своєму сивому!' Кінь полк. Ольшевського був майже білий від старості. 'Сивий' визнавав лише два ходи: кроком, або дрібним галопом. Робив це не з доброї волі, а під примусом. Як їздець, так і кінь були задоволені один одним. Злізши з коня, полк. Ольшевський залишав його на призволяще. Кінь зразу йшов шукати собі поживи. 'Сивий' ніби знав, що його в дивізії поважають. З рук козаків поїдав однаково ласкаво цукор, хліб і сіль. Одного разу, на якомусь фільварку, де стояв штаб дивізії 'сивого' забули голодного. Він вільно ходив по подвір'ї, обнюхуючи всі задвірки, козацькі похідні сумки з хлібом і салом. Козаки почали ремствувати, що хтось краде в них не тільки хліб, але й сало, Припадково вартовий козак спіймав 'злодія' на гарячому. Був то 'Сивий', що смачно їв у сумці одного з козаків не тільки хліб, але й сало… За це симпатія до 'Сивого' ще збільшилася, бож козак, що любив свого коня більше ніж самого себе, не міг інакше реагувати на визватку 'Сивого'. 'Хлопці! Підвішуйте свої торби, бо, Сивий’ їсть сало і хліб!' — гукав вартовий козак.
Одного дня я звернувся до полковника Ольшевського:
— Пане полковнику! Щось діється на відтинку 7-го Синього полку. Чуєте, яка стрілянина в Синіх? Телефонного зв’язку з полком нема, донесень також нема. Добре було б вислати до полку роз’їзд, щоб знати, що там діється.
— Та я сам проскочу, подивлюся, що там робиться. Хай козачки спочинуть. Василю! Сідлай Сивого!
Через кілька хвилин полк, Ольшевсьмий, із своїм ординарцем, без жадного конвою, 'гнав' на своєму Сивому до небезпечного місця. Був це великий український патріот, відданий своєму обов'язкові бойовий і надійний старшина, лицар без остраху й закиду.
Після цього короткого спогаду про незабутнього, давно померлого на еміграції, товариша долі й недолі на спільному полі бою — переходимо до фронтових подій, на передодні досягнення нами нашої головної мети — здобуття станції Вапнярка.
7-ий Синій полк розпочав наступ на с. Вапнярка зранку, 17 липня 1919 року. Пристосовуючись до місцевости, полк наступав якийсь чає без стику з ворогом, але не доходячи до села, наткнувся на сторожеву охорону червоних. Розпочався бій. Полк опинився під рясним гарматним огнем бронепотягів і польових батерій. Синя бятерія поступово відганяла ворожі бронепотяги до станції Вапнярка. Бравурний наступ славного Синього полку, під ворожим огнем, так заскочив червоних, що вони виразно заме тушились і, відійшовши, зайняли позиції перед самим селом. Відступаючи до них, Сині, не давши червоноармійцям привести себе до ладу, прожогом кинулись в атаку і вдерлися до села. Відступивши, червоні командири привели свою піхоту до порядку й перейшли до контр-атаки. Зустрічний бій на фронті Синього полку тривав до пізнього вечора, коли темрява покрила землю й виснажилися сили, як черяоних, так і Синіх.
Того ж дня, рівнож ізранку, 8-ий Чорноморський полк повів наступ на с. Антопіль. По виході Чорноморців із Комаргорода, вони відразу опинилися під сильним ворожим огнем. Не зважаючи на всі зусилля Чорноморців вибити червоних із окопів, це їм не вдається. Ворог виявив себе упертим і стійким. Бій тягнувся зранку до вечора, але рушити ворога з місця не пощастило. Все ж, завдання своє полк виконав, бо від Чорноморців вимагалося тільки зв'язати ворога, щоб забезпечити полк від удару по його тилу, що він і виконав.
Наступ 7-ого і 8-ого полків відбувався в дуже тяжких умовах тактичного й топографічного характеру. Синій полк мав деяке укриття в складках місцевости, але терпів від ворожого гарматного вогню, а 8-ий полк мусів наступати майже рівним відкритим полем на ворога, що ховався в окопах, Треба підкреслити точне виконання обома полками директив Комдива, бравурність наступу і взаємність їх діянь. Фронтовий бій Чорноморського полку був би ще тяжчий, якби 7-ий полк не загрожував ударом у тил ворога, що з ним билися Чорноморці й навпаки.
9-й Стрілецький полк виконував покладене на нього завдання рівнож ретельно. Частина полку провадила демонстративні наступи в напрямку ст. Ярошенка й Шпитків, а один курінь, на чолі з полк. Чмілем, наступав за лівим крилом 7-го полку, по східньому боці залізниці Жмеринка — Вапнярка. Його завданням було забезпечити рух Синього полку з боку м. Тульчин, де, як повідомила наша розвідка, гуртувалися ворожі сили.
На другий день, після захоплення села Вапнярка, Синій полк розпочав наступ на с. Кислицьке. Згідно з агентурними відомостями, на станцію Вапнярка прибули нові ешелони червоної піхоти й бронепотяги з далекосяжними морськими гарматами. Загальна кількість прибувших — до 3 000 червоноармійців. Збивши передову охорону ворога, Сині ув'язалися в важкий бій за Кислицю й нарешті здобули його. На другий день, із самого ранку, ворожі гармати різного калібру й у великій кількості, обстрілювали с. Кислнцьке. Затяжним гарматним обстрілом червоне командування підготовляло своїх вояків до протинаступу, водночас намагаючись здеморалізувати свого ворога — в цьому випадку Синіх — силою свого вогню. Стійкість Синіх унеможливлювала кожноразові спроби червоних перейти до рішальної атаки.
Вже сутеніло, коли виявлено чисельну ворожу колону, що заходила в тил лівого крила позиції 7-го полку. Становище починало ставати загрозливим. Курінь 9-го полку, що був по другому боці залізниці, не міг бачитн ту колону, бо обабіч залізниці тягнувся ліс, а Синій полк не мав свіжої резерви, щоб ліквідувати обхідну ворожу колону. Щоб запобігти оточенню, полк. Вишнівський, зручно маневруючи, відступив до с. Жолоби. Після відступу Синього полку, большевики жорстоко розправилися з мешканцями с. Кислицьке за їхню прихильність до 'петлюровців'.
Здобуття станції Вапнярка — 26-го червня 1919 р.
Зранку другого дня стало відомим, що минулої ночі партизанський відділ Павловського заскочив червоних несподіваною атакою із ходу й вони панічно залишили Кислнцьке. Невгомонний полк. Вншнівський негайно підняв полк, рушив на Кислицьке й обсадив його. У той час 3-тя дивізія, згідно з наказом Комдива, відступила з району Томпшпіль — Комаргород до району сіл: Ружнатівка — Антонівка — Русава Мала й Велика для відпочинку й перегрупування. 7-ий Синій полк перейшов до с.с. Мала й Велика Русава. В бою за Кислицьке 7-ий полк втратив пораненими двох старшин, 18 козаків і забито двоє коней.
Останні наші бої ще раз ствердили, що сили 3-ої дивізії були за слабі в порівнянні з ворожими, щоб здобути 'Вапнярську фортецю' фронтовою атакою. Тактичних успіхів можна було надалі осягнути лише обхідними рухами, ударами по тилах ворога й по залізничному його сполученню з Одесою. Такі думки постали в мене, коли 3-я дивізія була перед 'порогом' ст. Вапнярка. На 25-го літня 1919 р., 3-я дивізія зайняла вихідне становище, пересунувшись головними своїми силами на лінію фронту: сіл Вапнярка — Кислнцьке — м. Томашпіль — м. Комаргород.
На другий день, 26-го літня, зранку, відновилися бої 3-ої дивізії за здобуття станції Вапнярка й її найближчих околиць. Ці бої мали бути рішального характеру: або ми переможемо, або большевики змусять нас до відступу. В останньому випадку, захоплення нами Вапнярського залізничого вузла вийшло б поза межі наших побожних бажань, а реальною дійсністю був би все дальший відступ 3-ої дивізії, щоб рятувати її від
