були примусово мобілізовані старшини старої царської армії, що палахкотіли ненавистю до совєтської влади й тому догляд за ними політичних комісарів був зрозумілий і конечний. Він виправдав себе тим що змусив висококваліфікованих старшин царського режиму взаггалі й генерального штабу зокрема, віддати свої знання й досвід на користь своїх ворогів. Зовсім інакше виглядала ця справа в армії УНР. Старшинський склад її належав до національно свідомого патріотичного елементу, що вступив до Армії УНР ДОБРОВІЛЬНО і від початку української національної революції, що перетворилася в Україні з російської революції в 1917 році, збройно боронив, у неймовірно тяжких обставинах, проголошені 22 січня 1918 і 1919 років, самостійність, незалежність і соборну державність України. Весь національно свідомий елемент, еліта народу, знаходився в нашій армії. Хто ж мав стежити за їхньою політичною благонадійністю? У своїй переважаючій, жахливо домінуючій більшості були це ті молодики, що, забезпечивши себе партійним ярличком, воліли проливати за Україну не кров, а атрамент, переважно з тих, що їх покликано до російської армії під час війни. Фронтові старшини армії УНР мали всі підстави трактувати встановлення над ними Державної Інспектури, як вияв недовір'я, як удар по гонорові старшинського корпусу армії. Головний Отаман не міг не здавати собі з цього справи, бож не раз скаржився на партійну безглузду і каригідну боротьбу серед Уряду, але, як видно, на цей раз піддався партійній демагогії.
Хоч на фронті було неспокійно, то все ж треба було, щоб про встановлення Державної Інспектури поінформував старшин сам Головний Отаман. За його згодою, я скликав збори старшин з найближчих частин дивізії. На зборах старшини вислухали інформації Головного Отамана похмуро, але мовчки. Винятком був к-ир дивізійної гарматної бригади, полк. Г. Чижевський. Цей старий український громадський діяч на Полтавщині, бувший губерніальний комісар Полтавщини і б. міністер уряду УНР, не вптримяв:
'Пане Отамане! Нам не треба політ-комісарів… Серед нас нема й не буде зрадників, але, коли б такий вийнятково знайшовся, то ми самі зліквідуємо його. Наші партійці все шукають зрадників серед кадрових старшин, т. зв. 'мартовських українців', себто шукають там, де їх нема, а не там, де вони дійсно є — серед українських соціялістів лівого напрямку. Коли дивізія, після важкого бою, захопила Кам'янець Подільський і один із старшин дивізії зірвав у робітничому клюбі із стіни червоний прапор з серпом і молотом, що залишився після большевиків, то в українському партійному часописі вміщено статтю про контр- революційний настрій в 3-ій дивізії… Коли ж 3-тя дивізія, розбиваючи червоних на шляху свого наступу, висунулася майже на 100 кілометрів від фронту Армії УНР, то в партійних колах почали ширитися інсинуаційні чутки, що наша дивізія спішить на з'єднання з армією Денікіна… І це не перша така провокація. На початку 1919 року, Волохом спровоковано в той спосіб отамана Билбочана і на безпідставний донос цього партійного авантюрника, усунуто з армії заслуженого командира Запорожців. Ми, Пане Отамане, українські старшини, билися проти російських частин Скоропадського, проти поляків, б'ємося тепер проти червоної армії й будемо битися проти білих москалів. З намічених державних інспекторів користи для армії не буде, радше навпаки — вони лише внесуть до армії шкідливий фермент… Найкраще зформувати з цих недозрілих військово, громадсько й політично безробітних партійців — патріотів тилу і дармоїдів — окремий курінь і призначити його до 3-ої дивізії на вишкіл. Ми напевно зробимо з них людей…'
Під час цієї запальної промови полк. Чижевського, похмурі обличчя старшин прояснилися. Як перед тим, старшина мовчки слухала Головного Отамана, так тепер Головний Отаман мовчки вислухав реакцію полк. Чижевського, що відбивала думку всієї 3-ої дивізії. Ввечорі того дня, Головний Отаман від'їхав до Кам'янця Подільського. З того часу, полк. Чижевський був під спеціальним доглядом Державної Інспектури…
Незабаром до дивізії прибули українські політруки, що їх названо державними інспекторами. Майже всі вони були молоді люди, замасковані уніформою на військовиків… У той час в дивізії бракувало уніформи, взуття й білизни. Тепер ми зрозуміли чому саме… Минуле прибулих було нам невідоме. Як пізніше виявилося, всі вони були ставлениками тих чи інших партій. що швендяли по Кам'янці Подільському, уникаючи участи в фронтовій збройній боротьбі. Під час війни армії УНР з армією Денікіна, були окремі виняткові випадки переходу старшин від нас до денікінців, але наші політруки не були в стані запобігти таким випадкам. Як уже згадувалося, в 3-ій дивізії було кількох чужинців, що льояльно виконували свої обов'язки українських старшин. Коли розпочалася була війна з Добровольчою армією, Комдив 3, зрозумівши їх положення, сам звільнив їх, на іхнє бажання, від дальшого виконання тих обов'язків. У 7-му Синьому полку, дуже здібний артилерист і надзвичайно порядна людина, сотник Зуб, не витримав нервового напруження в боротьбі між почуттям обов'язку старшини української армії й почуттям російського патріота і застрелився.
Прибулих до 3-ої дивізії державних інспекторів, в її частинах прийнято коректно, але стримано-холодно. Перш за все, вони всі хотіли мати коня, або окрему повозку. Майже всіх їх відіслано до полкових обозів, чим вони були дуже задоволені, бо мали що їсти, не наражали себе на фронтову небезпеку й нічого не робили, хіба тільки час від часу, щоб задемонструвати свою 'державну' діяльність, писали якісь доноси… У Синьому полку, к-ир відправив одного політрука до немуштрової сотні другому дозволив залишитися при штабі полку. Одного дня, цей другий, по прізвищу Григор Шеремет, зажадав, щоб усі бойові накази к-ра полку стверджувалися його підписом, хоч у справах військових був абсолютним профаном. Обурений полк. Вишнівський дав йому рушницю й запропонував завжди бути в ним на фрояті під час боїв і як виявиться, що він щось тямить у керівництві полком і буде тримати себе так, як це належить старшині під обстрілом, або атакою ворога, то тоді він дозволить йому підписувати його бойові накази. Один раз Шеремет таки зарискував, але після того його амбіція підписувати бойові накази відразу зникла…
В кінці листопада 1919 року, колишня пропозиція полк. Чижевського щодо державних інспекторів, стала актуальною. Щоб підсилити більше ніж здесятковану тифом нашу армію, штаб армії наказав створити з усіх державних інспекторів окремий курінь і тим дійсно прислужитися Україні. Наслідки наказу були 'знамениті': наші політруки негайно повтікали, куди тільки хто міг, а державний інспектор Запорізького корпусу, Гавришко втік до червоних і, ставши московським охвістям, виступав на суді, під час процесу Шварцбарта (вбивці С. Петлюри), в Парижі, як свідок комуністичної Москви. Той з них, хто хотів підписувати бойові накази, втік одним із перших, разом із екіпажем і парою коней 7-го Синього полку. У той спосіб непотрібно впроваджена в життя Державна Інспектура, безславно закінчила своє існування.
Розділ ХХХІІ
14 сов. армія планує прорив українського фронту. Втрати 3-ої Залізної дивізії. Група полк. Удовиченка. Контр-наступ змасованих сил ворога. Відступ групи полк. Удовиченка. Вапнярка загрожена. Ліквідація червоної Вапнярської групи. Новий ворог України
На 12-у і 14-у совєтські армії, що оперували на півдні Правобережної України, сунулася з півдня чорна смертоносна хмара — армія ген. Дензкіна. 12-ого вересня 1919 р., передові її частини захопили Знаменку, а 21-ого вересня — Цвіткове і скерували свій рух в напрямку на Христинівку й Білу Церкву. Численні партизанські загони анархіста Махна й українські повстанські відділи деморалізували своїми нападами запілля й фронтові частини червоних армій.
Опинившись між двома ворожими фронтами — українським і денікінським — і під загрозою моральної деморалізації в стику з махнівцями, штаб 14-ої сов. армії намагається прорвати український фронт. Він плянує знищити 3-тю дивізію, здобути Вапнярськнй залізничний вузол і, прорвавни в той спосіб фронт армії УНР, вийти на її тили. З цією метою, скеровує 58-у сов. дивізію до Вознесенська, а 47-у залишає в Одесі, щоб допомогти 45-ій сов. дивізії та іншим червоним частинам, що все відступали перед 3-ою дивізією.
Під час Вапнярської операції, 3-я Залізна дивізія втратила до 40 % свого бойового складу, 5 легких гармат і 4 гавбиці, що їх підбито ворожим огнем. З її командного складу вибуло двох командирів полків — одного забито, а другого поранено. Поранено одного й забито двох помічників к-ів полків; забито і поранено командирів куренів, сотень, молодших старшин і підстаршин. Найбільші втрати булв в 7-у і 8-у полках. Про загрозливий став 3-ої дивізії була вже мова. Штаб армії УНР нарешті упритомнив собі, що всьому є міра і край. Це стосувалося й до знеможеної в боях 3-ої Залізної дивізії, знищення якої загрожувало загубою цілої нашої армії. У нормальних умовинах, 3-ю дивізію, конче треба було б відтягнуте з фронту в тил і дати їй принаймні два тижні на відпочинок, доповнення свіжими силами, зброєю, амуніцією й на забезпечення одягом, білизною та взуттям, але в тодішніх обставинах усе це було не до виконання.
