шкодуватиму, що він мав такого благородного хрещеного батька, і ніколи більш не оратиму цієї неродючої ниви, остерігаючися зібрати з неї вдруге такий самий поганий урожай. Лишаю його на Ваш шановний суд, а Вашу Честь — радощам Вашого серця, якому зичу бути незмінно у згоді з Вашими прагненнями і зі сподіваннями світу сього.
Вашій світлості найпокірніший слуга
Вільям Шекспір
Ледь сонце розпрощалося багрове Із досвітком заплаканим, а й знов Адоніс[13] кличе: «Гей, ясне, на лови!» Любив він лови — зневажав любов. Та вже Венера в'ється коло нього, Немов зальотник, хвалить молодого: «Вродливіший за мене втричі ти, Полів найкращий квіте, наймиліший! Красо поміж земної рясноти, Біліший снігу й ружі червоніший! Природа-матінка сама собі Перечить — каже: світ помре в тобі. Зійди зі скакуна свого, о диво, Закинь повіддя на луку сідла. За милість отаку я б цілу зливу Медових тайн на тебе пролила. Тут сядь, де змії не сичали зроду, І зацілую я твою всю вроду. Нехай же не наситяться вуста, Нехай не замикає їх пересит: Один цілунок довший буде ста, А сто цілунків промине, як десять. День літній за годину пролетить, Як сповнимо коханням кожну мить». Так лестячись, хапа його за руку, Що обіцяє мужніх сил потік, Бальзамом зве її, терпівши муку, — О, ця рука для неї — царський лік! Жадання шал їй силу дав і звагу — Враз юнака з коня стягла без страху. Рукою підхопила вмить вузду, А другою — тендітного вродливця, Мов лялечку. Мінивсь він на виду, Де гнів, навпіл з досадою, відбився. Горить вона рум'янцем, як пожар; Він — з сорому пала. Холодний жар! Хутенько вже й за гілку зачепила Вузду цяцьковану. Любов метка! А, прив'язавши скакуна, уміло В'язати заходилась юнака. Штовхнула — впав. Упасти б так богині! Перемогла — та в силі, не в хотінні, Упасти не спізнилась і вона; На лікоть спершись, загляда у вічі І щоки гладить; він же почина Її сварить — вона і раз, і двічі Цілунком урива клятьбу гнівну: «Не лайся, бо навік уста замкну!» Юнак від сорому аж пломениться, Вона ж сльозами гасить цноти пал, Щоб зразу й висушити примудриться — На те і злото кіс, зітхання шквал. «Безстидниця!» — її він узиває; Вона ж цілунком докір убиває. Немов орлиця, що, голодна, рве Хапливо пір'я безталанній жертві, Шматує тілечко, іще живе, Аби скоріш, хоч би й живцем, пожерти, — Отак цілує — в щоки, у чоло… Коли б те цілування знемогло! Змирився — тільки не скоривсь, — Адоніс, І важко дихає в обличчя їй. Венера й не відвернеться — натомість Говорить: «Це небесний легковій! Садами станьте ви, мої ланити, Щоб вільгістю цією розкошіти». Немов попався у тенета птах, Отак він поривався від богині; 
