Відчуєш, як я тану, розтаю[15]. Ось хочеш — мовою тебе зчарую Або знімусь, як фея, полечу? Як німфа буйнокоса, затанцюю На цім піску — й слідочка не лишу? Любов — це дух, що полум'ям палає[16], Тому й не кане — вгору пориває. Цей ряст нехай засвідчить правду слів: Не гне його тягар мойого тіла, А двійко слабосилих голубів Мене домчать, куди б я лиш схотіла. Така й любов легенька, як і я. Невже ж гнітить тебе любов моя? Чи серцем покохав своє обличчя? Правицею ще шуйцю покохай. Позалицяйся до свого ж величчя, Згуби себе, а потім нарікай. Люби себе й помри собі Нарцісом[17], Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам. Посвітач світить, красить самоцвіт; Мед — для смаку, і для кохання — врода, Зело — для запаху, для плоду — цвіт, Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду. Зерно — від зерня, врода від краси. Сам роджений, чом роду не даси? Ростеш, годуєшся з землі приплоду, То дай же ти й землі свій власний плід. Себе продовжуй — так велить природа, Нехай тебе переживе твій рід. Тоді ти й після смерті жити будеш, В подобі у своїй повік пребудеш…» Богиня тут пітніти почала, Бо холодочок їх обох покинув І Феб, з вінцем спекотним круг чола, На них з небес жагучий погляд кинув — Віддав би хлопцю коней четверик[18], Щоб замість нього — під богинин бік! Тепер Адоніс, вельми розімлівши, Зробився дратівливий, хмурий, злий. І, геть бровами очі затемнивши (Мов хмарища на небо наповзли); Говорить: «Годі вже любов хвалити! Он парко як — дозволь тебе лишити!» Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий! Щоб утекти, який-то привід грубий!.. Мій подиху легкий, прохолоди Розморене його обличчя любе!.. Ось холодок тобі зроблю з цих кіс, А спалахнуть — заллю потоком сліз. Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє; Глянь, я повисла між тобою й ним. Такої шкоди жар його не вдіє, Як ти учиниш зором вогняним. Була б я смертна — вмить би спопеліла, Попавши між палючі два світила. Із криці ти чи, може, кам'яний? Ба ні, твердіший — камінь краплі точать. Ти — жінки син, але ж людські сини Любов шанують і любові хочуть. Чи ти й родилося таке тверде? Ні — мати камінця не приведе! Чим завинила, що мене ти ганиш? Чи від мого прохання ждеш біди? Чи поцілунком ти уста пораниш? Ох, милий, мову милу поведи! Цілунок дай — тобі я віддарую. Захочеш два — то й ще раз поцілую. Бовване ти, холодний, неживий, Ти ідоле, мальована картинко! Не лиш для зору — для життя яви Себе! Адже тебе родила жінка! Від чоловіка в тебе — тільки лик, Цілує ж без підказки чоловік».
