Тут їй терпець урвавсь — урвалась мова, І захлинулась хвилею чуття. Порушник виграв суд; вона ж — без слова, Любові найверховніший суддя! І заридала, й мовити несила, Ридання всі хотіння перебило. То вхопиться за голову, то вмить його за руку візьме, то сахнеться, То поглядом до хлопця прикипить, То стрічкою круг нього обів'ється. Та лиш почне випручуватись він — Зімкне на ньому пальці — як один. «Молочно-білі руки ці зловили Тебе, коханий, — промовля в журі. — Я буду — гай, а ти — мій олень милий; Пасись, де хочеш: в лузі, на горі. Як паші на устах моїх не стане — Солодкі нижче віднайди фонтани. Для тебе стільки втіхи буде там! Нагір'я звабні, лугові отави Ще й дві гори відкриються очам — Від бур криївки — пишні та кругляві. Будь оленем — чим я тобі не гай? Тебе не займе жоден пес-кудлай». На те Адоніс тільки осміхнувся, Аж на щоках запали ямочки — Любові твір. Якби життя позбувся, В таку могилу ліг би залюбки: Чи ж може буть, щоб смерть кого здолала В оселі, що любов побудувала? Розверзлися ті гроти чарівні И поглинули всю душу Афродіти. Ще сум'яття — на думи сум'ятні! Іще удар у серце, й так розбите! Сердець владарку б'є її ж закон: Попала до насмішника в полон! Що діять? Що сказати безталанній? Нема вже слів, а мука все росте. Минає час — і рветься геть коханий Крізь рук, крізь пальців плетиво густе. — О зжалься! Змилуйся! — вона благає. Та до коня Адоніс поспішає. А звіддалік, де лісу зелена, Жаждива, молодесенька лошиця Назорила?им часом скакуна І вже хропе, ірже, до нього мчиться. А той ураз вуздечку обірвав І навпростець до неї поскакав. Як владно він ірже і скаче дибки, Як легко він попруги розрива! Копитами б'є землю, тне на дрібки — Аж стугонить, мов буря громова. Зубами перекушує вудила — Осилив силу, що його водила. І гриву закосичену — сторчма На шиї здибив, насторочив вуха; І тяжко дише, ніздрі роздима І парою, неначе димом, жбуха. Жахтять, жаріють очі, як вогонь, — Такий-то смілий, палахкий комонь! То виступає, ніби лічить кроки, Величним, гордовитим виступцем, То дибом стане, ще й покаже скоки. Мовляв: «Ось, помилуйтесь молодцем! І все це я чиню, щоб полюбила Мене принадлива лошиця мила». І що йому до вершника тривог, До: «Стій, кажу!» чи «Любий кониченьку!»? Що — до гнуздечок, до кольких острог? Пощо йому окраси, дзеньки-бреньки? Своє кохання бачить він лише И не здасться більш ні на що — аніже! «Природу, — маляр мислить, — перевершу: Довершеного зображу коня!» Виборює винагороду першу —
