А з ним — і зору, й слуху переваги, То нюх заступить весь чуттів кортеж, — Не збудеться любов моя наснаги І на краплину: подих твій пахкий Коханню вмить розкриє пелюстки. Та для смаку — бенкет розкішний був би, Для годувальника тих чотирьох! Щоб вік тривало пригощання любе, Всі п'ятеро попросять Осторог Від Ревності повартувати браму, Щоб не прослизла до Кохання Храму…» Знов розчинивсь рубіновий портал, Щоб мові зринути його медовій; Багровий ранок провіщає шквал, І глум ланам, і згубу морякові, Руїну солов'їному гнізду, І пастухам, і табунам — біду. Та вздріла призвістку лиху завчасно: Так вітер перед зливою завмре, Так вовк, ощирившись, покаже ясна, Суничку тріслу зараз гниль зжере… Мов куля підкосила бідолашку — Слова й немовлені б'ють вельми тяжко. І падає — від погляду лишень, Бо ж погляд вб'є і воскресить кохання, А усміх зцілить, і по ночі день Свіне тому, хто втратив сподівання. «Померла!» — юний налякавсь чудій, Богиню плеще по щоці блідій. Вже й замір свій забув од того дива, Хоч добре висварить хотів її, Та перекмітила любов кмітлива — От гарно млості виграють бої! Лежить на мураві, немов убита, Щоб подихом його — життя їй влито. Він тре їй носа, ляска по щоці, То пальці мне, то руки міцно тисне; Сто чинів чинить, тільки б навманці Поправить те, що скоїв ненавмисне; Цілує! Та Венера доброхіть Не встане — щоб цілунків більше спить. Ніч смутку днем пресвітлим обернулась — Віконця два розкрились голубі; Мов сонечко, що в сяйві одягнулось, І землю гріє, й тішиться собі; Отак, як слава у небес — від сонця, Їй осявають личко ті віконця; Та все зоріють на лице йому, І сяйвом звідти живляться відбитим. Не в спілці четверо світил — чому? Бо два затьмились небом хмаровитим! Її ж бо очі крізь сльозу таку Світилися — два місяці в ставку! «Ох, де я? — каже. — На землі чи в небі, Чи в морі тону, чи горю в огні? Під сонцем ясним чи в сумнім Еребі?[20] Це смерть солодка чи життя вві сні? Жила я — смертна то була докука, А вмерла — і життям радіє мука! Ти був мене убив — то вбий же знов! Жорстоке серце очі так навчило Лише зневагу слати, не любов, Вони ж мене зневагою і вбили. Зате мої проводирі ясні Твої лиш бачать губи жалібні. За лік такий — цілуються хай вічність! Хай не злиняє їх червоний вбір! Нехай же їхня молодеча свіжість Геть прожене чуму, холеру, кір, Щоб звіздарі списали й віршомази, Як ти дихнув — і щезли всі зарази. Який з тобою торг іще вряджу, Щоб знов твої спізнать уста-печатї? Себе продам і тим собі вгоджу, Ти ж будеш оборудкою пишати.
