Скарби мої всі заразом купи, Печаттю торг — ось віск губів! — скріпи. Я серце дам за тисячу цілунків, По одному, як хочеш віддавай. Що десять сотень для твоїх справунків? Спливуть бистріш за дощовий ручай. А як несплатою ти борг подвоїш, Дві тисячі цілунків — не побої ж?» «Якщо, владарко, любиш ти мене, — Відмовив, — зваж на вік мій жовторотий. Не підганяй — хай зрілість піджене. Не візьме жоден риболов дрібноти. Плід стиглий пада сам, а з зеленця Ні смаку, ні наїдку для їдця! Он натомивсь і світовий утішник, Подавсь на захід по денних трудах; І сич гукає, ночі оповісник, Усяк шукає прихисток і дах, І чорні хмари, небовид облігши, Підказують, що розлучитись ліпше. Дозволь сказать «добраніч» і сама Скажи (то й поцілую) добре слово». «Добраніч», — мовила, і легкома Дав за розлуку їй платню медову. Вона ж руками шию оплела Й до вуст йому вустами приросла. Аж дух забило хлопцю, і вологі Уста коралові ледь відірвав; Спізнавши ті коштовні перелоги, Вона благає, щоб напитись дав. Голодна з ситим — що робити мали? В цілунку злившися, на землю впали. Жаді ґвалтовній раптом — вільна путь; Ненаситі вдоволитися годі. Її уста звитяжать — все здають Його уста божественній заброді, Чиї думки — голодні яструби, Скарби всі ладні спить з його губи. Відчувши безборонності принаду, В сліпім шаленстві рветься плюндрувать; Лице палає, кров вирує радо, Відважною зробивши ніжну стать; Забути змусивши і глузд, і сором, Гуляє хіть в ній розбуялим морем. Розгарячілий, стомлений, тремкий, Мов дикий птах, замацаний руками, Чи олень, що женуть його вовки, Чи оплакане дитя на грудях в мами, — Піддався він, і дань бере вона, Хоча не владна взяти все сповна. Щонайтвердіший віск, як розігріти, Розм'якне й прийме щонайлегший тиск. Де вже нема й надії, треба сміти: Любові страдник візьме врешті зиск. Любов — не боягуз: не відступає, Коли обранець опір учиняє. Злякалася б, як супив він чоло, — То з уст його не пити б їй нектару. Кохання просять, злим словам назло; В троянд від колючок — чи ж менше чару? Замків хоч двадцять вроду хай замкне — Усі любов зіб'є, красу умкне. Та ба! З ним розлучитись мусить нині — Дурненький знай вимолює: «Пусти!» — Хоч як нелегко мусити — богині, Лиш просить серце їй поберегти, Яке — клянеться луком Купідона, — У неї вкрав, мов пташку безборонну. «Мій хлопче! Як мине у смутку ніч — Не дасть очей склепити серце хворе — Скажи, чи вийдеш ти мені навстріч? Скажи, любові славний командоре!» — Відмовив: «Ні. Я завтра не прийду, На вепра зрання друзів поведу».
