«На вепра!» — скрикнула і сполотніла, Мов забілив червону ружу сніг; Від слів тих двох листочком затремтіла, Враз обняла і пада, й валять з ніг Дві сплетені в ярмо руки-лілеї; На спину впала, а юнак — на неї. Це ж знов судився їм любовний бій! І лицар нарихтований до герцю… Та гірко як розчаруватись їй: Він не правує — сердься чи не сердься. Таж муки гіршої не знав Тантал:[21] Перед самим Елізіем — обвал![22] До грон мальованих летіла пташка — Наситила ж не смак, а тільки зір. Отак каратись і Венері тяжко: Лишивсь позірним любосний турнір, Адоніс не запломенів коханням… Ану ж — чи не запалить цілуванням? Гай-гай, владарко, як не таланить! На всі затрати маєш тільки втрати. Саму любов не хоче він любить — Чи то ж такої заслужила плати? «Не задуши! — одно благає він. — Мене тримать не маєш ти причин». «Та вже б тебе й пустила, хлопче милий, Якби не мовив, що на вепра йдеш. Послухай ради! Не надійсь на сили, На те, що списом кабана протнеш, Бо завше гострить він кинджали-ікла, Немов людина, до різництва звикла. Стирчить щетина в нього, мов списи, Хто вздрить його — від страху посіріє; Мигтять в очицях блищики грози, А рилом він могили так і риє; Роздрочиться — зі шляху все змете Потворище жаске, лихе, товсте. Бокам його, щетинистим, м'язистим, Зашкодить спис не більше, ніж патик. Твердої шиї не пробити вістрям; Дратливий, кинеться й на лева дик. Мов з ляку, роздаються глоди й терни, Коли по лісу мчить кабан всежерний. Твою чудовну вроду, що Любов їй задивлянням красну дань складає, Ці ясні очі, ці уста, цю кров, Ці ніжні руки — за ніщо він має. Красу твою — наруга із наруг! — Він зриє так, як зрив би всякий луг. Нехай собі ганяє в пущі, в полі… З потворищем на прю ставать Красі? Не наближайсь до нього й мимоволі… Хто друзів слухає, ті щасні всі. Коли сказав ти «вепр», то я аж сіла — Злякалась так за тебе! — затремтіла. Чи ти, як зблідла я, не спостеріг? Чи страх в очах моїх не загніздився? Чи в млостях я не впала на моріг? В цих грудях, що на них ти повалився, Бунтує серце віще — землетрус Незборний, що даремно з ним борюсь. Бо ж де Кохання править, там Ревнивість — Кохання самозваний чатовий — Бунт добачає, сіє полохливість, У мирний час волає: «Ворог! Бий!», Любові одбиваючи жадання, Немов вода збива огню палання. Шпигунка ця, донощиця бридка, Іржа, що їсть Любові сад тендітний, Розлучниця, пліткарка, що пуска Чутки то істинні, то нісенітні, — Мені і серце, й вуха повнить вщерть Своїм: «Пильнуй! Його пантрує смерть!» Та мало їй, бо ще й малює оку Картину: як звалив тебе кабан,
