Випадку, лих безумній веремії, Де лихоманки, всякі гарячки, Чума, холера, сказ, та божевілля, Та мозку, крові, кості болячки, Що жар дають, і млості, й слабосилля, Й пересит, і переступ, і сльозу… І все це — помста за твою красуі Таж наймізерніша із тих напастей Вбива красу, не знаючи невдач. Струнка постава, погляд променястий, Що милувався ними споглядач, Умить зруйновані, розтали… Де ви? Мов сніг злизало сонце полудневе. Тож зацурай неплідну чистоту Весталок-дів, черничок-самодрочок, Які приводять лиш неплідноту, Пустельний недорід синів і дочок, — Будь щедрий! Світло каганець дає, Лише допоки в нім олива є. Твоє ж бо тіло — це не гріб зяйливий, Де поховать потомство хочеш ти, Хоч вік велить родити в час щасливий — Не знищувати в лоні темноти. Бо світ тебе відрине — не безкарно Гординя вб'є таку надію гарну! Отак ти знищуєш себе в собі — Це ж зло, за громадянську чвару гірше, Це гірше за безумний самовбій, За синовбивство — батько сина ріже! Перед іржею злота не втаїш, — Пусти в ужиток — матимеш бариш…» «Ну, годі, - їй урвав Адоніс мову, — Затерті вельми ці слова твої. Цілунок дав, а ти зламала слово, Та не силкуйся проти течії. Жадання мамко, ноче темнолиця, За свідка будь: я починаю злиться. Хай дасть тобі сто тисяч язиків Любов; хай кожен з них за твій меткіший І чарів повен, мов сирени спів, — Я вчую тільки гамір серед тиші. У вухах в мене — серце у броні, Що стереже від всякої бридні, Пильнує, щоб гармонія облудна Не влізла в тихий прихисток грудей Та щоб не стало в серці надто людно, Щоб не забуло мирних снів ночей, — Ні, пані, стогонів не хоче серце, А міцно спить — саме, замкнувши дверці. В котрім з тих слів я б ґанджу не знайшов? Рівненька стежка, та веде до Аду. Ненавиджу таку твою любов, Що першим-ліпшим ув обійми пада. Приплід, мовляв! Ось виправдання де! Це ж розум-звідник хіть брудну веде. Це не Любов! Любов втекла за хмари, Коли її імення вкрала Хіть, Що, ним прикрившись, розкошує яро, Плямує глумом чисту, юну мить; Тиранить жадібно, з'їда уїжно, Мов гусінь ненажерна — зелень ніжну. Любов засяє сонцем по грозі, А Хіть завиє, мов по сонцю — бурі; Любові парость вік цвіте в красі, А Хіть півліта здасть зимі похмурій. Любов помірна — міри Хіть не зна. Любов правдива; Хіть — лиха мана. Сказав би я ще більше, та не смію, Бо надто юний для старих казань. Піду смутний — інакше я не вмію: І сором на лиці, і в серці — твань. Образою мої палають вуха: Розпусна мова — то ганьба для слуху!»
