Усе на місці гамір той лякливий: Шаленство звіра бачачи, хорти Не важаться, кому вперед іти. Цей моторошний ґвалт їй б'є у вуха, А через вуха в серце проника, Яке лише блідого ляку слуха, І — кожна жилочка дрижить, слабка. Як командир тікає — що ж солдати? Не встоять — кинуться також тікати. Стоїть в заціпенінні, лиш тремтить… Та ось велить чуттям підбадьоритись, Мовляв, нема ніяких страховіть, Дитячі вигадки — чого страшитись? «Забудьте ляк і дрож!» — велить вона І… цькованого бачить кабана — Із рилом пінявим у чімсь червонім, Немов змішались молоко і кров, І страх ударив подихом зловонним, Погнав її. Удруге поборов! Геть, геть біжить. Аж стала серед дебрі. Вернулась — за різню сварити вепра. Дум тисячі — і тисячі стежок… Знов пробігає, де пробігла щойно. То стане й слухає, мов без думок, — Так п'яний розум все чіпає гойно, Та не загоїть жодної із ран, За все береться, сам попавши в бран. Глядь — хорт скалічений скрутився в хащі; Питає, де господар, бідака. Ось другий рану лиже — лік найкращий, Яка б ураза не була тяжка. А там іще один, ледь підповзає; Спитала — він виттям відповідає. Заледве цей доскавулів скиглій, Як інший, ще сумніший голосильник Послав до неба жаль і відчай свій, А з ним багато інших надмогильних Співців завило. Ось, хвости між ніг, Похнюпи йдуть, кривавлячи моріг. Гай-гай, як бідний люд страшать знамення, І з'явиська, і чари, й чудеса! Згадає всіх пророків одкровення, Коли надивляться вже очеса… Від знаків лиха стисло дух богині, І Смерті кинула слова обвинні: «Гидка тиранко, підла, зла маро, Розлучнице любові осоружна! Оскалена, понура машкаро, Навіщо вкрала ти красу нерушну І подих чистий юнака, що сам І чар, і пахощі давав квіткам? Як мертвий він… О ні, таж буть не може, Що, бачивши, убила ти його! О так, можливо! Ти безока — отже, Ти косиш навмання, коли кого… Ти цілиш у старих. Коли ж не влучиш, То й немовля із матір'ю розлучиш. Остерегла б його — озвався б він, І вбивча міць твоя пропала б швидко. Хай Парки проклянуть тебе за чин, Яким зітнула не бур'ян, а квітку! Йому б Любові золота стріла — Не Смерті чорний спис, не смертна мла![24] Чи сльози п'єш, як сієш плач трагічний? Чи ловиш стогони, що мчать до зір? Пощо на очі сон наслала вічний, На ті, що всім очам відкрили зір? Немила вже й Природі згубна сила, Яка її найкращий твір скосила!» Повіки опустилися, й потік Відчайних кришталевих сліз спинився, Що із богининих рум'яних щік На груди пречудові щедро лився. Та повінь хоч які загати рве, І знову струмінь срібляний живе.
