Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку, І ллється, ллється кров юнача з ран На квіточки, що долу поникають, Від крові й смутку голівки схиляють. І що вчинити я могла іще, Коли тремчу, як здумаю про тебе? Спливає кров'ю серце і пече, І відкриває страх видіння з неба: Віщую смерть тобі і жаль собі, Як вийдеш завтра з вепром на двобій. А рвешся полювать — мене послухай. У лісі є ж плохіша звірина: І хитрий лис, і заєць довговухий, І сарна, що й слабкіших обмина, — Оцих і цькуй хортами полохливців, Конем жени, мисливцю із мисливців! Коли страшка-зайчиська сполошиш, Старайся бідака перехитрити, Дивись, як у долину мчить з узвиш, Які-то петлі вміє він крутити; Заплутує, мов лабіринтом, шлях, Щоб ворог спантеличивсь і закляк. То вскочить межи вівці до обори, Аби зі сліду збить проноз-хортів, То заведе аж на кролячі нори, Щоб трохи лемент перелементів; А то між оленів прудких затреться — У небезпеці розум де й береться. Бо вже як запах з іншими змішавсь, Пси-нюхачі на місці завертяться; Сюди-туди рвонуть вони — шусть! шасть! Аж поки знов нанюшать — і помчаться, Ш підхоплять гавкіт луни по лісах, Мов лови почались на небесах. А він же, горопаха косоокий, Ген на горбі на задні лапки став І наслуха, чи й справді має спокій, Та дочуває знов гучне «гав-гав». І в відчай падає важкий, бездонний, Мов хворий, дзвін зачувши похоронний. Дивись, як заметається бідак, Зарошений, подряпаний колюччям: То вбік, то колом; уперед, навспак; Став, зляканий листочком лопотючим, — Адже знедоленого всяк скубне, А рятувати — пальцем не кивне. Полеж, послухай ще моєї мови, Та не пручайся, бо й не відпущу. Щоб ти зненавидів веприні лови, Саму себе в словах переловчу, Зв'яжу це з цим, те приточу до того — Дає Любові гори слів Тривога. На чім спинилась?..» — «Байдуже на чім. Спинись — і край… І край казанню буде. Пусти, вже глупа ніч». — «То й що у тім»? «На мене, — каже він, — чекають люди. Ще поночі впаду». Вона ж: «Повір, Вночі в жадання щонайкращий зір. А впасти трапиться, то знай: цілунок Урвати в тебе забагла земля; Прекрасне підбиває на грабунок — На те ж вона тебе й перечіпля. Заради уст твоїх сама Діана Умить кривоприсяжницею стане, І знаю я, чому темнюща ніч: Тож Цінтія ховає лик свій срібний, Щоб на Природу впав покари бич За те, що вкрала взір богоподібний, Тебе в робітні відлила своїй, Денному сонцю встид і їй, нічній. І Цінтія до Парок піддобрилась[23]. Щоб розладнать Природі дивний труд: Змішати із красою — слабість, гнилість, З довершеністю чистою — зло, бруд, Скорить її, Природу — тиранії
