Забився знов двигун її думок: «О найвродливіше створіння смертне! От поміняймось долями разок — Це серце хай свіне, твоє ж — померхне, — І я за любий погляд твій один Зцілю тебе найкращою з данин». Сказав: «Пусти-но руку — тиснеш нащо?» Вона: «Пущу, як серце віддаси Моє, бо насталиш його, й пропаще Не вчує ні зітхання, ні сльози; Опукою впаде в моря бездонні, Тверде й глухе — дав гарт йому Адоніс». «Май сором! — скрикнув. — Чуєш? Відпусти! Мій день пропав, бо геть подався коник, А винна ти в цих збитках, тільки ти! Лиши ж мене на цих ловецьких гонах, Бо весь мій клопіт, все моє дбання — Аби в кобилки відібрать коня». Відповіла: «Твій кінь належно чинить, Бо ніжний слухає жадання клич. Як може пал — невтолений — відлинуть? Він серце спалить, мов жеруща піч! Є в моря берег, та нема — в любові, Тож не дивуй своєму рисакові. Був шкапою, під деревом укляк, Невольник, владі ремінця покірний, Та як повстав, аневажив рабство як, Любов уздрівши — юних скарб незмірний! Могутню шию від ганебних пут Звільнивши, сам звільнився. Геть хомут! Хто, бачивши на ложі любки тіло, Сліпучіше від білих простирал, Очам утіху дасть, та інші сміло Чуття не кине на священний спал? Де той плюгавець, що і в холод лютий Вогню та не посміє доторкнути? То ж я з коня твого вину зніму; Прошу: повчись у нього, милий хлопче! Візьми його науку, хоч німу, Бо хто ж дароване під ноги топче? О, вчись любові! Це простий урок, Але корисний, — вивчи назубок!» «А я, — відрік, — любові й знать не хочу, Якщо то не любов до дичини. Це ж борг! Себе ж боргами обморочу! Моя любов велить: «Любов — гони!» Адже я чув, що то — життя у смерті, І сміх, і плач в єдиній круговерті. Хто вийде в недошитім до людей? Хто рве бруньки, коли нема ще й листу? Пуття не буде з тих істот, речей, Що сил урвуть їм в пору зеленисту. Хто бачив, щоб лошак упрягсь у віз І норов свій зберіг та дужим зріс? Ось не викручуй рук! Іди й не сердься. Пусті слова облиш, бо я не здам — Хоч скільки облягай — фортеці-серця, Любовним бідам не відкрию брам. Кинь лестощі, присяги, плач нещирий — Безсилі тарани твої й мортири!» «То маєш язика? І мови дар? Німий ти б краще був — чи я без слуху! Терпіла досі нелегкий тягар, А нині ще й страждання через вухо Вніс голос твій. Сирени любий спів[19], Небесний звук, а серденько розбив! Була б сліпа — кохала б вухом чулим Невидиму твого єства красу. Глуха була б — зробила б зір притулом Для всіх чуттів, які тобі несу. Та хай би я оглухла, ще й осліпла, Кохав би дотик мій, без слова й світла. Коли ж ти в мене й дотик забереш,
