З несили й сорому лютився — страх! Та очі лиш гарнішали невинні. На повноводу річку дай дощів — І розіллється, вийде з берегів. Вона ж блага — п'янка її примовка, Бо ж у п'янливе ушко жебонить… Та супиться мисливець, зирить вовком — Досада палить, сором — червонить. Він зашарівся — Афродіта мліє, Поблід — вона божественно гарніє. Не вб'єш любові поглядом хмурніш! Отож, безсмертну руку підійнявши, Заприсяглася, що й уклякне з ним, На грудях в нього лишиться назавше, Як хоч один цілунок дорогий Не зсушить сліз — його то все борги! Божественну зачувши обіцянку, Адоніс визирнув, мов той нирець, Що вирине й пірне, очей оманка, — Такий-то він жаданого давець. Устами вже й замірилася взяти, Та відвернувся вмить — немає плати. У спеку мандрівник не просить так Води, як Афродіта — переміни. Утіха поруч, та не взять ніяк; Між хвиль горить, не гасне пал промінний. «О зглянься, — молить, — серце кам'яне, Одним цілунком ощаслив мене! До мене залицявсь, як я до тебе[14], Суворий, страхітливий бог війни. Незламний в битвах на землі й на небі, У кожній зваді войовник жахний, А бач, просивсь до мене у неволю За те, що даром я тобі дозволю. Над вівтарем моїм повісив спис, І свій шолом, і щит непереможний; Для мене став гульвісою з гульвіс, Зробивсь веселий, говіркий, збитошний. Забув і барабани, й прапори — Став бойовиськом пух моїх перин. Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться — В трояндових кайданах повела; Ту силу, що міцну борола крицю, Самою гордістю перемогла. Та не гордись звитягою над тою, Що бога війн подужала без бою. Устами гожими торкнись моїх — Не рівня хай твоїм, зате ж червоні! Цілунок буде й твій. Чого затих? Чого очима вкляк в земному лоні? В мої глянь очі — там твоя ж краса. Хай стрінуться й вуста, як очеса! Чи ти соромишся? Замружся знову, І я замружусь — ніччю стане день. Навіщо нам очей ляклива мова? Ми тут самі… Сміліш кохай лишень! Хіба ж нас викажуть ці сині квіти? Того, що чиним, їм не зрозуміти. Пушок над губкою — ти ще не муж. То й що? І чом тебе не скуштувати? Лови нагоду! Час лови чимдуж! Засушиш вроду — не повернеш втрати. Квіток, що відцвітають, вже не рвуть, Бо швидко осипаються й гниють. Хоч би стара була я чи каліка, Стидка, сварлива, згорблена, бридка, Поморщена, скривіла, недоріка, Сліпа, глуха, суха, незавидка, — Тоді б і гордував, тоді корив би. А так за віщо зазнаю я кривди? Знайди хоч зморшку на моїм чолі! У вічі глянь — які ясні та жваві! Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі; Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве! Візьми рукою рученьку мою —
